Любе «Гніздечко», дозволь поділитися з тобою тривожними думками. Як і всі дівчата, сподівалася зустріти єдине щасливе кохання. Вірила запевненням свого Ігоря про те, що любитиме мене одну і завжди. Одружилися, народилася донечка. Чоловік дальнобійник, тож більш буває у рейсах, ніж дома. Коли приїжджав, був привітним, щирим. Але тривало це недовго. Ігор став дратівливим, старався не залишатися зі мною наодинці. Коли хтось телефонував йому, виходив з кімнати. Незабаром з’ясувалося: у чоловіка є коханка.

Букети квітів розкладала

На полотні свого життя,

Їх гладдю вдало вишивала,

Так прикрашала суть буття,

Життя – у вишивці, а вишивка – життя,

На полотні найтонші, найвірніші

Розкладені жіночі почуття.

На полотні ти долю прочитаєш,

Засліпить ніч із глибини вогонь.

Ольга Чорна, завідуюча відділом суспільного життя «Свободи», пише здебільшого на політичну та економічну тематику. А ще – ліричні новели, які уже не раз друкувалися у «Гніздечку». Коли ж на серце лягає особлива радість чи тихий смуток, тоді в Ольжиній душі народжуються вірші…

* * *

Як ми назвемо свій острів?

Мовчання? Незради?

Чи Тихого Смутку?

Ой, ми ж його ще

не знайшли,

не відкрили,

і, може, цьому

ніколи не бути…

Якось зустріла свою давню подругу. Розпитували одна одну: як справи, як життя, чоловік, діти? Подруга гірко скривилася. Зі сльозами на очах виповідала сімейну драму. Мовляв, чоловіка, котрого донедавна з чотирьох домашніх стін тяжко кудись було витягнути, ніби підмінили. Влаштувався на роботу і тепер тільки й просиджує там з досвітку до вечора. Та ще й у вихідні чужі проблеми вирішує, замість того, аби вдома щось допомогти.

Але найгірше те, що чоловік не розуміє її справедливих дорікань. Навпаки, ображається у відповідь, мовляв, дружина лише те й робить, що шукає ложку дьогтю у бочці меду. Ну хіба не боляче, не гірко? Врешті, хай робить, що хоче, вона дасть собі раду, підсумувала подруга.

-                    Звідки музики чути?

-                    Певно, весілля десь чи випускний.

-                    Та ні! То Андрій 50 років відзначає, - гомоніли між собою односельці, збираючи сіно.

ДЛЯ ЩАСТЯ БАГАТО НЕ ТРЕБА

*  *  *

Життя – мов спалах.

Життя – це мить.

Ніколи не писав до жодної з газет. Але знаю:  жінка, яку кохаю понад усе, дуже  любить “Гніздечко”. Можливо, на його сторінках вона  прочитає і моє зізнання?

З Оксаною ми познайомилися на день народження у спільних друзів. Вона трималася якось осторонь, сумувала. Я підійшов до неї, намагався  пожартувати: мовляв, така  вродлива  жінка має бути веселою і щасливою завжди. Оксана ледь усміхнулася  у відповідь і відверто зізналася, що розлучається з чоловіком. А це – не дуже приємно,  ще й донька  дуже прив’язана до тата.

Я був подивований її щирістю: не так легко відкритися  незнайомій  людині. Водночас складалося враження, ніби я знайомий з цієї жінкою не кілька годин, а довгі роки.

Запах літа

Пахне літо медами,

Суцвіттями скошених трав.

А в селі над садами

Туман одежину прослав.

І сюрчать стрибунці

Кажуть, як тільки людина з’являється на світ, то до неї відразу спішать дві долі: одна добра, а інша - погана. І яка з них прийде скоріше, то таку долю людина  і має. Але добру долю не так просто запопасти. Бо вона йде неквапливо, з повними торбами. Там усе є. А погана доля йде з порожніми руками. У неї нема анічогісінько за душею. Тільки самі прикрощі. Тому поганій долі йти легше. Вона біжить, виспівує та насміхається з доброї долі:

-        Ти чого, ледацюго, плентаєшся ззаду? Дивись, як я йду: швидко і легко!

Вимовить ці слова і тільки її й бачили. А добра доля ледве йде. Піт очі заливає. Набрала всякого добра, нести несила. Поки добереться до людини, то погана доля вже там.

Сумує старість

Сивіє старість на чужім порозі,

І губиться мелодії вуаль.

Болять у неї руки, плечі, нозі.

А нас нема: чи байдуже, чи жаль?

У далекому 1963 році маленькі хлопчики й дівчатка переступили поріг Глібівської восьмирічної школи на Гусятинщині. У перший клас прийшли 43 учні. Двадцять двоє навчалися у 1-А класі. Правда, після закінчення 4 класу Валентина Супруненко переїхала з батьками мешкати у Тернопіль, та на зустріч усе ж з’явилася. У 1-Б класі навчався двадцять один учень. А вже у 1971 році для школярів пролунав останній дзвоник, вони закінчили восьмий клас.

По-різному склалася їх доля, розлетілися, як птахи. Залишили школу, село і продовжили навчання в інститутах, технікумах, училищах. Відтак виросли з маленьких діточок поважні лікарі, інженери, вчителі… Однак  вони ніколи не забували про своїх вчителів і наставників.

Сильні люди бувають набагато беззахисніші від слабких. Під час бурі гнучкий очерет гнеться і шарудить, а сосна просто ламається і вмирає назавжди, – кажуть китайці, а вони знають, що говорять.

Сильні люди відповідають зовсім не за себе. І навіть не за своїх близьких. Вони відповідають за весь світ, який потрапив у їх орбіту. Бо сила притягує до себе – так мовлять фізики, а вони теж знають, що кажуть.

Сильні люди не здоровіші та не міцніші за інших. Просто вони точно знають, що не мають права непритомніти і вмирати, поки від них все ще хтось залежить. Вони здатні під час інфаркту стрибнути у воду, доплисти до потопаючої дитини, витягнути її на берег, упевнитися, що їй більше нічого не загрожує, – і тільки тоді відключитися. Так кажуть медики, а вони бачили на своєму віку набагато більше чудес, ніж фізики і китайці, разом узяті.

Одного дня Василь Семенович Варениця прийшов з роботи значно раніше, ніж звичайно. Переступивши поріг дому, подарував дружині квіти. Цього він не робив вже двадцять років. Зраділа дружина розчулено поцілувала чоловіка в його усміхнені очі.

Наступного дня Василь Семенович подарував дружині свої вірші. Звичайно, вони не були такі майстерні, як у відомих поетів, але дружина вдячно глянула на чоловіка і щасливо посміхнулася.

-            Васю, то ти ще й поет? – сказала вона лагідно і на очі їй виступили сльози.

Усі ми кудись поспішаємо, чогось гарного прагнемо та про щось мріємо. Та не завжди розуміємо того, що з нами трапляється спонтанно, недооцінюємо тих дарунків, які нам приносить сама доля.

Не поспішаючи, йшли тротуаром і розмовляли з сестрою, але на мить мій погляд зупинився на знайомій людині. Так, це був ти. Такий же вродливий і загадковий, як десять років тому, така ж щира усмішка і відвертий погляд сіро-голубих очей. Наче і не було тих десяти років розлуки. Мені з тобою завжди було комфортно, розмовлялося легко, невимушено, приємно.

«Прилітає –  не коли заманеться… Часом вночі… Або на прогулянку завітає, як мандрую вуличками Тернополя», – каже Оксана Воркун. Вірші жінка почала писати, ще коли  була школяркою. І відтоді вони стали для неї тим прихистком, де можна завжди побути собою. Люблять читати поезію пані Оксани її колеги з Петриківської ЗОШ 1-2 ступенів, у якій працює вчителем початкових класів. Багато віршів присвятила чоловікові, а найперший критик і порадник – мама. Радіє жінка і тому, що поетичне сприйняття світу передалося її донечці Вікторії.

Отож, пропонуємо читачам «Гніздечка» кілька поезій Оксани Воркун.

Любе “Гніздечко”, до тебе часто звертаються за порадами, тобі довіряють найпотаємніше. Ось і я хочу поділитися з читачами своєю тривогою і сумнівами. А ситуація ось така.

Коли я була маленькою – лише пішла у перший клас, нас з мамою покинув тато. Я добре пам’ятаю цей час. Мама часто плакала, просила тата не йти, адже, крім мене, у сім’ї підростало ще двоє дітей – мої молодші братик і сестричка. Але тато все рідше бував удома. Пригадую, мама з нами навіть ходила до тієї іншої жінки. Дорікала, мовляв, що ж ти дієш, пожалій хоч дітей.

Але не допомогло нічого. І тато спокійно перекочував до тітки Стефи, яка до того уже встигла розлучитися з двома чоловіками.

Знов цвітуть в  Тернополі каштани.

П’ють блаженство стиглі ліхтарі –

Хтось проніс кадило, мабуть, зрання,

Бо димок ще в’ється угорі.

Знову цвітом яблуні сніжать,

Онучатко – щебетом до мене,

Пелюстки промовисто мовчать

Спогадом рожевим на раменах.

6 травня на першій сторінці нашої газети у добірці до Дня матері опублікували вірш письменника Богдана Мельничука «Запізніла сльоза». На ці хвилюючі рядки по-своєму відгукнувся ще один постійний автор «Свободи» - композитор Ярослав Злонкевич із Борщова. Він написав мелодію, так і народилася нова пісня, котру пропонуємо нашим читачам. Сподіваємося, хтось зі співаків дасть крила творові й пісня зазвучить!

Запізніла сльоза

Чому так трапляється, важко сказати –

Чи часу бракує, чи щирості теж, -

Що ми за життя не шануємо матір,

Оту, що нас любить, що любить без меж.

Покохала дівчина юнака одного

І забилось під серденьком дитятко від нього.

Зраділа дівчина й коханому сказала,

Та реакції такої вона не чекала.

Він відмовився від неї, він її покинув,

Ту, що має народити від нього дитину.