Покохала дівчина юнака одного

І забилось під серденьком дитятко від нього.

Зраділа дівчина й коханому сказала,

Та реакції такої вона не чекала.

Він відмовився від неї, він її покинув,

Ту, що має народити від нього дитину.

Лідія Воробець народилася у тихому куточку Волині – у Вікнинах на Збаражчині. Мальовничі краєвиди змалку будили у дівочому серці невловимі ліричні струни. Тож не дивно, що після школи вступила у Чортківське педагогічне училище, а пізніше закінчила ще й Рівненський педінститут за спеціальністю «Українська філологія». Любов до слова виливала у віршах.

Нині Лідія Миколаївна працює директором школи у сусідньому селі Котюжини. Робота керівника – нелегка, але в душі завжди є місце для поезії. Кілька з них пропонуємо читачам «Гніздечка».

Історія кохання. Про нього ніхто так не розповість, як саме життя.

І сьогодні, дивлячись на молоді пари, котрі гуляють вулицями, Саша пригадує своє перше кохання.

…Він з’явився у її житті несподівано. На дискотеці його очі постійно стежили за кожним кроком дівчини. Через це вона почувала себе ніяково і вирішила раніше за всіх піти додому. Але Сергій випередив її, ввічливо запропонувавши провести додому. Взагалі, він давно спостерігав за нею, і тільки у той вечір вирішив підійти і познайомитись. Спочатку була дружба: щира, вірна і міцна, яка згодом переросла у велике кохання.

Можливо, будеш здивований, але мушу  написати до улюбленого “Гніздечка, вилити свій біль хоча б на папері. Бо розумію, що коли почну з тобою цю розмову, то розплачуся, а ти нагніваєшся і підеш до своєї мами.

Мені зараз дуже шкода за тим часом, коли ми були одна дружна сім’я, тішилися своїми дітьми, а вони відверто ділилися з нами своїми радощами і тривогами. Коли свята для нас були веселі, ми разом ішли до церкви, в гості, а гості приходили до нас. Коли ми могли мирити своїх  друзів, а не гніватися один на одного, як  зараз.

Я давно уже не закохана в тебе. Але чомусь, коли приходить весна, серце тихенько ниє, немов давня скалка, яку забули витягти. На моєму столі у вазочці - перші підсніжники, але їх подарував не ти.

Трішки сумно, трішки боляче. Не тому, що минула любов, адже ми все одно не змогли би бути разом. А тому, що ми не залишилися друзями. Інколи мені так хочеться почути твій голос, запитати як у тебе справи чи почути від тебе, як ведеться мені. Але твій телефон не відповідає. Дивно, адже ми хоч не рідні, але й не чужі.

Колектив, у якому недавно почала працювати, чи то байдужий, чи інертний. Чужим життям, окрім заступниці директора Віти, на людях – Вікторії Леонідівни, ніхто не цікавиться. Вікторії поза тридцять. Вона не втомлюється чекати гідного кавалера з гідними статками. Проте принци на білих конях, себто, «Мерседесах», заступницю шефа вперто не помічають. Певно, тому Віта не долюблює молодих дівчат. Недоброзичливість начальниці вловила на собі й Соломія.

Материна ніжна турбота, батькова вимогливість і сила, братова підтримка, бабусина доброта… Мабуть, найбільше щастя людини – у сім’ї. Бо тут і зрозуміють, і розрадять, і теплом серця зігріють. Ось така родина й мешкає у селі Слобідці Козівського району.

Три покоління Куземків-Татаринів у злагоді мешкають під одним дахом. Бабуся Марія, дочка Надія, зять Михайло й онуки – Андрій і Тарас із дружинами й дітьми. На перший погляд, ніби й нічого особливого, таких сімей в Україні безліч, та насправді кожен у цьому домі – майстер на всі руки.

Пані Марії, господині ошатного гніздечка, вже за вісімдесят. Чимало довелося перебути їй за довге життя. Народилася у селі Бібрка Ліського повіту в Польщі, та примусово покинула рідні землі й оселилася на Тернопільщині. Як реліквію у родині бережуть домотканий лляний рушник, вишитий гладдю. Квітнуть на ньому маки, волошки, шелестить жовте колосся – спогад про вітер з Бескидів, шум ріки Сян і тепло рук бабусі Ганни. Від неї ще маленькою Марія перейняла талант творити барвистий світ на полотні.

Місто ховало обличчя від холодного дощу. Отари сірих хмар велетенськими табунами летіли у піднебессі. Кудись поспішав вітер, перестрибуючи через калюжі. І врапт… мелодія. Вона змусила промоклий осінній день здивуватися. Мелодію творила скрипка.

Перехожі зупинялися. На мить забували про дощ. Мелодія радісного смутку дарувала крихітки тепла. Повертала спогади про гаряче літо…

Хтось кидав гроші, ні, папірці та мідяки для скрипки нічого не варті. А осінь зронила жовтий листок у промоклий футляр. Маестро усміхнувся…

Жовтий причілок хати грів старий бік до сонця. Тішився теплим промінням і ніби запрошував у гості. На подвір’ї нікого не було. Тишу порушував хіба вітер, а ще вслід рипнула хвіртка. Мощену камінням стежину поволі вкривало опале листя. Спокій, затишок і осінь…

Пані Марія саме поралася біля плити, готувала грибну підливу – сусіди опеньок принесли. На моє «добридень» підвела голову, посміхнулася й запросила в кімнату. Кухню покинула на чоловіка й присіла навпроти на старий диван. Так, ніби ми давно знайомі, літня жінка почала оповідати історію свого життя.