Покохала дівчина юнака одного

І забилось під серденьком дитятко від нього.

Зраділа дівчина й коханому сказала,

Та реакції такої вона не чекала.

Він відмовився від неї, він її покинув,

Ту, що має народити від нього дитину.

Ту, що вірно так любила, всю себе віддала.

Ту, що все йому прощала, ту, що так кохала.

Ту, що плаче ночами, сльози проливає,

А її коханий вже іншу обнімає.

Вирішила дівчина гріх на душу взяти:

Якщо нема коханого - не треба й дитяти.

А тим часом немовлятко у маминім лоні

Затріпотіло сердечне, склало долоні:

-   Мамо, матінко рідненька, чим я завинило?

Не вбивай мене, матусю, знайди в собі сили.

Дай мені побачить сонце, дай мені життя,

Я ж твоя кровинка, мамо, я ж твоє дитя.

Як я виросту, матусю, та й піду до школи,

Я не дам тобі, рідненька, плакати ніколи.

Я буду, моя матусю, гарна учениця

І буду для тебе, мамо, добра помічниця.

Ти візьмеш мене на руки, заплетеш косичку,

Назбираю тобі квітів, сядем на травичку.

Ми сплетемо два віночки в веселкове коло

І не буде щасливіших на землі нікого.

Обніму тебе, матусю, ніжно пригорнуся.

Але що це, чом так темно? Мамо, я боюся.

Захисти мене, рідненька, матусенько мила…

Я вже сонця не побачу… Мене мама вбила.

Володимир МАРФІЯН.