Ніколи не писав до жодної з газет. Але знаю: жінка, яку кохаю понад усе, дуже любить “Гніздечко”. Можливо, на його сторінках вона прочитає і моє зізнання?
З Оксаною ми познайомилися на день народження у спільних друзів. Вона трималася якось осторонь, сумувала. Я підійшов до неї, намагався пожартувати: мовляв, така вродлива жінка має бути веселою і щасливою завжди. Оксана ледь усміхнулася у відповідь і відверто зізналася, що розлучається з чоловіком. А це – не дуже приємно, ще й донька дуже прив’язана до тата.
Я був подивований її щирістю: не так легко відкритися незнайомій людині. Водночас складалося враження, ніби я знайомий з цієї жінкою не кілька годин, а довгі роки.
З цього вечора ми стали передзвонюватися з Оксаною, а потім і зустрічатися. Мені було добре і легко, розуміли одне одного з півслова.
Так тривало три роки. Я розумів, що Оксані хочеться знову створити сім’ю, власне, вона цього і не приховувала. Мене ж це трохи лякало. Я, як мовиться, старий холостяк зі своїми усталеними звичками. У 36 років уже не так легко зважитися на кардинальний крок. Тим паче: розлучена жінка, за плечима якої певний сімейний досвід, та ще й з дитиною.
Чесно зізнався про це Оксані. Вона сказала, що, мовляв, мене розуміє. Тож дає мені іще час подумати.
Але після цієї розмови Оксана якось стала уникати мене. Посилалася на зайнятість, на те, що їй треба більше часу приділяти доньці. Чесно кажучи, спочатку це мені навіть подобалося. Вільна птаха! Зустрічався зі старими друзями, можна було посидіти до ночі в барі, пофліртувати.
І треба ж було, щоб якось в одному з кафе Оксана побачила мене з давньою знайомою, коли ми, можна сказати, мило спілкувалися.
Наступного дня я зателефонував Оксані, хотів пояснити, що усе це – несерйозно. Але вона байдуже – чи вдавала – відповіла, що я тепер взагалі можу розпоряджатися своїм часом як хочу, вона ні на що не претендує.
Ну і нехай, ще одна гордячка. Скільки у мене їх таких було, - мислив собі я. Але...
Минав час, а мені не хотілося ні пива зі старими друзяками, ні якихось випадкових зустрічей з іншими жінками. Оксана ж на мої дзвінки не відповідає. А якось побачив її здалеку: ішла з донькою за руку, щось весело говорили між собою. І серце ще раз підказало: ця жінка – моя доля.
Тому й пишу листа до “Гніздечка”, котре Оксана читає постійно. Це не просто слова – це зізнання в коханні...
Олександр К.
