Одного дня Василь Семенович Варениця прийшов з роботи значно раніше, ніж звичайно. Переступивши поріг дому, подарував дружині квіти. Цього він не робив вже двадцять років. Зраділа дружина розчулено поцілувала чоловіка в його усміхнені очі.

Наступного дня Василь Семенович подарував дружині свої вірші. Звичайно, вони не були такі майстерні, як у відомих поетів, але дружина вдячно глянула на чоловіка і щасливо посміхнулася.

-            Васю, то ти ще й поет? – сказала вона лагідно і на очі їй виступили сльози.

Ці слова ніби окрилили Василя Семеновича, бо наступного дня він спішив додому, як на крилах. Обняв дружину, коли вийшла йому назустріч, і сказав схвильовано:

-         Я кохаю тебе, ріднесенька!

Цих слів Ганна не чула від чоловіка теж двадцять літ. Тому розплакалася з радості і пригорнулася до його грудей.

-            Ти – моє сонце! – шепотів їй на вухо Василь Семенович.

-            Ти – моє небо! – говорила радісно Ганна.

За двадцять прожитих років вони, здавалося, забули, що є ще такі слова. Але ті слова, невимовлені, жили, як з’ясувалося, в їх серцях і чекали, довго чекали тієї хвилини освідчення:

-            Ти – мій ангел!

-            Ти – моя мрія.

Може, кожному з нас слід на мить зупинитися у шаленому ритмі часу? Згадати, що, крім роботи і буднів суєти, у житті є щось інше – гарне, світле, духовне. І вимовити вчасно потрібні слова.

Ігор ТОПОРОВСЬКИЙ,