Якось зустріла свою давню подругу. Розпитували одна одну: як справи, як життя, чоловік, діти? Подруга гірко скривилася. Зі сльозами на очах виповідала сімейну драму. Мовляв, чоловіка, котрого донедавна з чотирьох домашніх стін тяжко кудись було витягнути, ніби підмінили. Влаштувався на роботу і тепер тільки й просиджує там з досвітку до вечора. Та ще й у вихідні чужі проблеми вирішує, замість того, аби вдома щось допомогти.

Але найгірше те, що чоловік не розуміє її справедливих дорікань. Навпаки, ображається у відповідь, мовляв, дружина лише те й робить, що шукає ложку дьогтю у бочці меду. Ну хіба не боляче, не гірко? Врешті, хай робить, що хоче, вона дасть собі раду, підсумувала подруга.

Десь поміж її словами, у паузах я все одно відчула тихий жаль. За тим, що у суєті буднів рвуться теплі, щирі, довірливі ниточки сімейних стосунків. Подумала про своє. Про те, що з отаких, здавалося б, дріб’язкових непорозумінь колись розпався мій шлюб. Звісно, я не пропала у цьому світі. Маю добру роботу, майже дорослі діти. Але коли донька чи син зустрічаються з батьком, обговорюють з ним свої проблеми чи просто сміються, знаю: усе могло бути інакше. Цю радість, коли одружувалися діти, народжувалися внуки, могли б ділити з чоловіком разом, на двох. Чи коли на душі, як мовиться, кішки шкребуть, я могла б не ховати наодинці сльози в подушку, а схилитися на його плече.

Ні, не подумайте, я не закликаю жінок терпіти п’янки чи насилля. Але у моїй сім’ї, як тепер і в родині моєї подруги, цього не було. Хтось недарма сказав: ніщо так не псує кохання, як побут. Але він - більша частина нашого життя. Треба, мабуть, просто вміти цінувати щоденні маленькі радощі.

Чомусь тепер, з плином розлуки, я забула ці, нікому не потрібні, образливі слова, небажання поступитися. Згадую лише щасливі миті. Коли чоловік у вихідні зранку порався на господарстві, аби я могла поспати довше. Брався за всю важчу роботу. Дбав, щоб нашим дітям забезпечити гарне майбутнє. Тішився, коли мені подобався його подарунок на іменини.

Згадую... І жалію, що вже ніколи не поділимо подушку на двох.

Слухаю подругу. Що порадити? Та й чи почує вона у душевній образі мої слова? Врешті, кожен сам обирає долю. Шкода лише, що Бог інколи запізно посилає мудрості. А, може, ми самі запізно це усвідомлюємо?..

Ольга М. з Кременеччини,