Любе “Гніздечко”, до тебе часто звертаються за порадами, тобі довіряють найпотаємніше. Ось і я хочу поділитися з читачами своєю тривогою і сумнівами. А ситуація ось така.
Коли я була маленькою – лише пішла у перший клас, нас з мамою покинув тато. Я добре пам’ятаю цей час. Мама часто плакала, просила тата не йти, адже, крім мене, у сім’ї підростало ще двоє дітей – мої молодші братик і сестричка. Але тато все рідше бував удома. Пригадую, мама з нами навіть ходила до тієї іншої жінки. Дорікала, мовляв, що ж ти дієш, пожалій хоч дітей.
Але не допомогло нічого. І тато спокійно перекочував до тітки Стефи, яка до того уже встигла розлучитися з двома чоловіками.
Жили ми дуже бідно. Мама не мала за що купити нам обновки, тож завжди ходили в одязі чи взутті з гуманітарки. Та росли ми дружними, в усьому допомагали мамі і один одному. Тато за всі роки жодного разу не зайшов до нас, не провідав. Нині, коли я вже доросла, ще більше не розумію такого його вчинку. Нехай з мамою не склалися стосунки, що ж, у житті й таке трапляється. Але діти… Чим ми завинили перед батьком, людиною, яка народила нас на світ?
Мама наша дуже вродлива. Траплялися їй різні залицяльники. Відмовляла усім, завжди казала, що для неї найважливіше одне: виростити дітей. Мені дуже хочеться, щоб мама все-таки знайшла свою красиву долю – вона варта цього! Тим паче, усім нам дала освіту, гарно нас виховала.
Ось і я уже зібралася заміж. Звісно, мама дуже рада, і наречений мій - з хорошої порядної сім’ї. А я просто щаслива, що, крім матусі, у мене з’являться ще одні батьки. Та дуже хочеться, щоб у весільному вбранні мене побачив і рідний тато. Щоб поблагословив до шлюбу. Навіть у глибині душі я не маю на нього зла. Знаю, що і мама також. Вона – дуже віруюча людина, якщо й ображалася, то давно простила. Я розповіла про своє бажання мамі. Вона – не проти, адже я доросла людина і можу приймати рішення сама. Єдине, чого боїться мама: а раптом батько запрошення не прийме? А, може, навіть і на поріг не пустить. І цим завдасть мені ще більшого болю.
Думаю, люди розшукують один одного через тисячі кілометрів, через кілька десятків літ. Прощають один одному різні провини. А ми ходимо з татом одними вулицями нашого невеликого містечка, молимося з ним в одній церкві. Може, й він хотів би уже зустрітися з нами, але боязнь чи гордість не дають йому цього зробити.
Мені неважко ступити назустріч крок. Тим паче, тепер від тата нам уже нічого не треба - ні одягу, ні взуття. Ми не голодні, як інколи, бувало, малими. Нехай би тільки відгукнувся на моє запрошення. Та чи піде він мені назустріч? Чи ліпше не ворушити, як мовиться, старі рани? Буду вдячна, якщо хтось із читачів мені порадить, підкаже. Зробіть це, будь ласка.
Аліна.






