Ольга Чорна, завідуюча відділом суспільного життя «Свободи», пише здебільшого на політичну та економічну тематику. А ще – ліричні новели, які уже не раз друкувалися у «Гніздечку». Коли ж на серце лягає особлива радість чи тихий смуток, тоді в Ольжиній душі народжуються вірші…
* * *
Як ми назвемо свій острів?
Мовчання? Незради?
Чи Тихого Смутку?
Ой, ми ж його ще
не знайшли,
не відкрили,
і, може, цьому
ніколи не бути…
А, може, ми його обминули,
чи не побачили
крізь тумани?
Ні, там згубилися
наші мрії,
душі мились у росах ранніх.
Мились душі,
святились водою холодною,
щоб у світ піти
білими-білими.
Щоб ніхто не сказав,
що із вами ми
когось зрадили,
десь сфальшивили.
Щоб ніхто не подумав,
щоб ніхто не довідався,
що для мене ви – все,
а для вас…
А для вас я чужа.
Навесні я повернусь
на незнайдений острів.
Я повернусь без вас,
я сама…
Я знайду ті стежки
де іще не ходили ми,
позбираю слова,
що несказані нами були…
Я віддам усе вам,
я чекатиму вас,
я втікаю від вас…
Та не знаю,
чи є ще такі острови…
* * *
Добривечір, вечоре,
давай-но присядем,
Я схилюсь тобі
на плече.
Зацілуй мої сльози,
обійми мої плечі
і смуток сполохано
геть утече.
Давай розтриножим
коней у долині
і втечемо…
у ніч утечем.
Не суди мене,
вечоре,
що хочу щасливою
бути я нині.
А завтра?
Якось буде.
Якось проживем.
Я втомилась одна,
полонянкою стану
твоєю.
А хочеш – коханою,
навіть коханкою.
Лише б –
не буденною жінкою,
й не звичайною
забаганкою…
* * *
Ми сидимо удвох –
я і самота.
Мовчимо.
Кожна думає про своє.
Гріємо руки
при згаслій свічі.
Пригадуємо те,
чого не було.
Дорікаємо одна одній
і не знаємо, за що.
Самота колись
також була жінкою.
Їй було холодно
під спекотним сонцем,
бо спробувала
смак кохання і зради.
Вона була шаленою,
забувала
про завтрашній день.
Перед нею вечір
молився на колінах –
не міг відвести очей
від зухвалої зваби.
А ранок
накривав туманом
її тіло
і зітхав:
не його кохана…
Коли це було?!
А потім вона
стала тінню,
загубила душу,
ім’я.
Її нарекли самотою.
Відтоді клянуть,
проганяють,
але вона
не може
без людей.
Бо й самота боїться…
самоти.
… Ми сидимо удвох
За філіжанкою
холодної кави.
У нас одна думка:
важко бути жінкою…
* * *
Достойно мовити
«прощай» -
високе мистецтво.
Це означає –
сказати одне одному
перед розлукою
щось гарне і ніжне.
Побажати добра.
І залишити
по собі
не просто спогад,
а чудову поему
про кохання,
написану
на пергаментах
двох душ.
Але творити
мистецтво важко,
коли
всі кольори і слова
мають відтінок
втрачених почуттів.
* * *
Серед великого світу
шукаєш маленький клаптик
для прихистку душі.
Серед бетонних доріг
шукаєш стежину,
аби відчути
під ногами землю.
Чужі небеса
також сині,
але на Батьківщині
вони мають
відтінок ніжності.
Смуток у далині
тамуєш молитвою
і віриш:
твій Ангел
зітхає разом з тобою.
Вранці
не хочеш
відпускати сни:
у них ти була собою.
Увечері
приходять каяття
і спогади…
Ти ще не знаєш:
якогось дня
станеш птахою,
аби повернутися
з вирію….
