Сумує старість
Сивіє старість на чужім порозі,
І губиться мелодії вуаль.
Болять у неї руки, плечі, нозі.
А нас нема: чи байдуже, чи жаль?
Їй так самотньо у високих стінах,
Чужих–чужих, холодних і німих.
Стоїть вона на стомлених колінах,
Вдивляючись в мовчазні образи.
Десь по світах порозкидала доля
Близьких і рідних у житті людей.
Сумує старість, як билина в полі,
І в самоті згасає день у день.
А скільки ще тепла в її долонях,
Любові й ласки стільки у душі,
Хоч сивина осілася на скронях,
Та теплота зігріла б нас усіх.
Сивіє старість на чужім порозі,
Їй так бракує ласки і тепла.
І все надіється – вони в дорозі,
Сердечні, щирі, люблячі серця.
* * *
А доля твоя…
А доля твоя вишита хрестами,
То чорним, то червоним в вишитті,
Мій древній роде, мій народе славний
На вічному життєвім полотні.
Є в ньому барви радості і горя,
Є ріки крові й перемоги смак,
Незміряний потік людської болі
І сльози щастя на твоїх очах.
Ти так смиренно на своїх раменах
Важкого і чужого ніс хреста,
Що Бог благословив нас і воскресла
Стражденна рідна батьківська земля.
І ти піднявся прапором у небо,
У барвах сонця й неба тріпотів,
Ти піснею розлився і до тебе
По-іншому весь світ заговорив.
В тобі життям заклекотіло слово
Вкраїнське, наше, рідне, не чуже,
А поки житиме в народі мова,
То і народ ніколи не помре.
Допоки пам’ять бережуть в родинах,
Живуть традиції і звичаї в сім’ї,
Моя соборна вільна Україно,
У тебе є надійний оберіг.
Та доля твоя вишита хрестами,
То чорним, то червоним в вишитті,
А щиро хочеться, щоб світлими тонами
Майбутнє, земле, вишили тобі.
* * *
Калинове суцвіття
Земля українська, немов рута–м’ята,
Як квітка на карті Вітчизна моя,
Моя Україна – це батьківська хата,
Суцвіття калини і спів солов’я.
Це голос трембіти в високих смереках,
Мелодія ніжна з-під струн скрипаля,
Матусина пісня – близька і далека,
І скроплена кров’ю стражденна земля.
Моя Україна – кургани й могили,
І чорні похилі забуті хрести,
Велика немеркнуча віра і сила,
Що в спадок залишили нам козаки.
Тетяна ЯБЛОНЬ,
