Село Кобилля, яке розташоване майже за 20 км на північний захід від Збаража, уперше згадується у писемних джерелах у 1734 році. Воно перебувало у власності родини Смажевських. У вівтарі сільської церкви, біля якої, до речі, похоронили власників, донині зберігся оздоблений картуш з їх геральдичним знаком. Саме з храмом пов’язане цікаве відкриття, яке недавно зробили науковці Національного заповідника «Замки Тернопілля». Але про все за порядком…
За легендою, засновником поселення Кобилля був «обиватель Кобиленський», який жив у часи грізних наскоків татар на українські землі та мешкав серед лісової поляни за 2,5 км на північний схід від села Мшани (очевидно, с.Мшанець біля р. Серет). Коли татари одного разу напали на село, кілька родин зуміли вирватися з лап неминучої смерті та оселилися недалеко згаданого обивателя. З часом число господарств на новому хуторі зросло до 43 і він став селом, перейнявши назву Кобилля, від імені першого мешканця. На старому цвинтарі на захід від дерев'яної церкви стояв великий кам'яний хрест на потрійному підвищенні-постаменті, що домінував над іншими пам'ятниками та гробами. На хресті були викарбувані слова: «Тут спочиває обиватель Кобиленський» (ім'я, рік народження та смерті, на жаль, в історії не збереглися).
Що стосується мурованої церкви св. Георгія у Кобиллі, то вона була зведена у 1885 році на кам'яному фундаменті, на місці старого дерев'яного храму. Архітектором був пан Лісовський, який згодом загинув у Тернополі на спорудженні висотного будинку. Матеріалом для храму була цегла, що її випалювали в урочищі «Ставок» у Кобиллі, а камінь для фундаменту везли із села Доброводи. Церкву будували мешканці Кобилля за власний кошт, а також за гроші, зібрані у навколишніх селах. У 1896 р. храм налічував 1047 прихожан, а його майном були 141 морг орного поля та 13 моргів сіножатей.
Про спорудження дерев’яної, первинної церкви, на жаль, відомо надзвичайно мало. Знаємо, що у ній була ікона «Богородиця Одигітрія», яка, за народними переказами, була чудотворною і з часом коронована та оздоблена. Ця ікона і нині є на іконостасі над «Царськими вратами». Вона міститься під образом «Діва Марія Непорочного Зачаття», який за допомогою простого механізму піднімається і відкриває образ «Богородиці Одигітрії». Цей ритуал відбувається на кожному Богослужінні.
Є багато переказів та легенд, пов’язаних з іконою. Одна із оповідок каже, що поміщик із сусіднього села Олексинця мав сліпу дочку, якій приснився ангел і повідомив, що вона може зцілитися, прийшовши із процесією до ікони «Богородиці Одигітрії». І сталося чудо – дівчина зцілилася. Чи правда це, достеменно невідомо, але із розповідей старожилів на спомин цього чуда щороку до Кобилля ішла процесія із Олексинця. Старі люди кажуть, що у дерев'яній трьохсотлітній церкві біля цієї ікони лежало чимало милиць, палиць як свідчення правдивості зцілення великої кількості недужих. Під час будівництва нової церкви ці речі були закопані перед входом до храму.
Були у Кобилянській церкві старі церковні книги, написані церковнослов'янською мовою, наприклад: «Мінея» (2-га пол. ХVІІІ ст.), «Часослов» (кін. ХІХ ст.), «Євангельські та апостольські читання» (кін. ХІХ ст.). У радянські часи Православна церква Московського патріархату замінила їх літературою, написаною слов'янською змосковщеною мовою. У часи незалежності церкві для відправ із-за кордону передали літературу українською мовою.
На початку ХХІ ст. побудували нову дзвіницю, під центральним куполом якої розміщена ікона св. Георгія, облаштували сходи, обнесли підмурівком церковне подвір'я.
Багато загадок та легенд Кобилянської церкви зацікавили працівників Національного заповідника «Замки Тернопілля». І недавно до цього храму разом з отцем Михайлом Найком (настоятелем храму св. Георгія у Кобиллі) завітали вчений секретар заповідника Надія Макарчук, художник-реставратор олійного й темперного живопису першої категорії Володимир Магінський та автор цих рядків. Завдяки представникам церковної влади села та пароха гості мали змогу оглянути стару дзвіницю, внутрішній інтер’єр церкви, іконостас та вівтар, зафіксувати усе на світлинах.
Допитливий погляд фахівця-реставратора відкрив досі невідомі, але цілком імовірні речі. Перш за все спостерігається невідповідність розмірів існуючого іконостасу та надіконостасного склепіння. Центральна частина іконостасу не вміщалася під арку і тому була дещо вкорочена, а ікони пророчого ряду, що кріпляться на металевих стержнях, значно зігнуті. Кінці несучої поперечної дерев’яної балки замуровані у бокові стіни, а ікони та різьба дияконських дверей значно давніші, ніж кінця ХІХ ст., коли будувалася церква.
Особливої уваги заслуговують ікони «празничкового» ряду іконостасу. За попереднім висновком реставратора Володимира Магінського, на дерев’яні ікони старшого періоду наклеєне полотно, на якому написано ікони ХІХ ст. Це ж стосується також ікон намісного ряду (Ісуса Христа і Богородиці по обидва боки «Царських врат»).
Враховуючи усі перераховані факти, можна припустити, що основна частина іконостасу та ікон виконана в період значно раніший, ніж дата побудови церкви, тобто може належати до старої дерев’яної церкви. Датування останньої, як і згаданого іконостасу (пізніше перемальованого у ХІХ-ХХ століттях), належить приблизно до середини ХVІІІ ст., що відповідає і даті першої писемної згадки про цей населений пункт – 1734 р.
Версія науковців заповідника цілком відповідає історії, яка свідчить про те, що настоятель старого храму під час будівництва цегляної церкви категорично заборонив розбирати іконостас і престіл. Стару дерев’яну церкву поступово розбирали і частину дерев’яних конструкцій використали для будівництва дзвіниці. Для укріплення поставили її на дерев’яний підмурівок-фундамент. Іншу частину дерева продали селянам. Однак, через наполягання священика, існуючий іконостас довелося адаптувати до надвівтарної півциркульної арки, частково зменшивши його висоту та кут нахилу пророчого ряду ікон. Крім чудотворної ікони «Богородиці Одигітрії», існуючі образи могли бути поновлені або повністю перемальовані в кінці ХІХ-ХХ століть.
Для остаточної перевірки цієї гіпотези необхідне проведення спектрального та хімічного аналізу живопису іконостасу, хоча він, вірогідно, повинен підтвердити викладене. Відтак завдяки фахівцям вдалося підтвердити давню легенду і попередньо датувати церковний іконостас серединою ХVІІІ ст. Переконаний, що храм стане джерелом для нових наукових відкриттів, а його старовинний дух скріплюватиме у вірі прихожан церкви.
Руслан ПІДСТАВКА, старший науковий співробітник НЗ «Замки Тернопілля».
