Запах літа
Пахне літо медами,
Суцвіттями скошених трав.
А в селі над садами
Туман одежину прослав.
І сюрчать стрибунці
Запах літа
Пахне літо медами,
Суцвіттями скошених трав.
А в селі над садами
Туман одежину прослав.
І сюрчать стрибунці
У маленькому куточку Волині, у надзвичайно мальовничому місці, простягається моє рідне село Кутиска.
Назва походить від слова «куток» - мається на увазі кут, який утворюється від долини річки Буглівки, впираючись в Авратинський хребет. Розташоване село у найвищій точці Волинсько-Подільської височини.
Трирічний хлопчик найбільше мріє про те, щоб у них з мамою з’явилася рідна оселя
Коли у людини все гаразд – і робота, і родина, і помешкання є, то здається їй, що так буде завжди. Але трапляється, що в одну мить можна опинитися без підтримки, без даху над головою, без рідних і близьких. Нелегко й тим, хто змалку ріс без батьківської опіки, бо знайти вихід із скрути, коли нема на кого покластися, ой як складно. У Тернополі є спеціальний притулок, де можна оговтатися від негараздів долі, перевести подих та зрозуміти, як жити далі. Це – обласний центр соціально-психологічної допомоги «Родина», що вже сімнадцятий рік поспіль надає тимчасовий прихисток тим, хто опинився у кризовій ситуації.
Дивно, що 100-гривнева купюра нам здається такою великою, коли ми її залишаємо в церкві, і такою малою - коли залишаємо її на ринку.
Дивно, що година, проведена за читанням молитов, поминаючи Бога, нам здається такою довгою, а година, проведена біля телевізора, - такою короткою.
Дожила Варка до восьмого десятка. В селі її вважали одинокою. Мала чоловіка. Але коли то було... Народила доньку. А хто про це пам’ятає? Варка сама збивалася з ліку: либонь, Любі вже під шостий десяток. Забувати стала.
Доброго дня, Читайлику!
Дуже люблю читати у твоїй добірці цікаві розповіді дітей. Наважилася і сама написати про те, де я живу. Гарне наше село у будь-яку пору року. Лежить воно в глибокій долині ріки Серет. На південь і захід від Більче-Золотого є великі лісові масиви – Діброва, Пісочна і Турин, а на північ – смуга соснового лісу. Високі береги долини, обрамлені скелями, захищають село від вітрів.
У ці дні у розквіті життєвих і творчих сил святкує полудень віку знана на Борщівщині жінка - редактор районної газети «Галицький вісник», громадський діяч, член Національної спілки журналістів України Марія Михайлівна ДОВГОШИЯ.
Кажуть, як тільки людина з’являється на світ, то до неї відразу спішать дві долі: одна добра, а інша - погана. І яка з них прийде скоріше, то таку долю людина і має. Але добру долю не так просто запопасти. Бо вона йде неквапливо, з повними торбами. Там усе є. А погана доля йде з порожніми руками. У неї нема анічогісінько за душею. Тільки самі прикрощі. Тому поганій долі йти легше. Вона біжить, виспівує та насміхається з доброї долі:
- Ти чого, ледацюго, плентаєшся ззаду? Дивись, як я йду: швидко і легко!
Вимовить ці слова і тільки її й бачили. А добра доля ледве йде. Піт очі заливає. Набрала всякого добра, нести несила. Поки добереться до людини, то погана доля вже там.
Лікар сказав прийти завтра об одинадцятій. «Не переймайтеся, не ви перша, не ви остання. Ми знеболюємо. За дві годинки підете додому», - ніби намагався заспокоїти. Я брела вулицею повільно, ніби проти вітру. Думки плуталися, суть втрачалася. Узагалі в голові відбувалося щось таке, чого раніше там не бувало: ніби йшла незалежна від мене дискусія мене-доброї та мене-злої. А я – не добра і не зла, тим часом, ледве переступаючи ногами, сунулася до зупинки. Повз мене, ніби в уповільненій зйомці, проходили перехожі. Навіщось я ще зайшла в аптеку, і там тітонька за віконцем, завваживши мій стан, чомусь узяла й ляпнула: «Що, на аборт завтра? Не можна, гріх!»