Кожного разу, коли Кляра виходила переможцем у будь-якому, навіть маленькому досягненні, серце ніби завмирало, сильно билося й раділо. Проте сьогодні, ставши на весільний рушник, дівчина так не почувалася. Нинішній день може обернутися для неї ганьбою…
Та, попри все, якась невидима внутрішня сила чи інтуїція просто волали: «Спробуй бути щасливою!» На весіллі молодята такими не виглядали. Та й гірко лунало лише один раз. Кляра з сумом дивилася на бабу Стефу, яка, здавалося, ще вчора всі очі проплакала, а сьогодні сльози у старенької знову лилися рікою. Серце дівчини стискалося від болю, думки пекли все тіло: «Оце б взяти і втекти з власного весілля». В голові запаморочилося, Кляра втратила притомність…
Коли отямилася, гостей вже не було. Вона лежала на бамбетлі, а дід Йосип кропив молоду святою водою і молився. Кляра мовчала та згадувала своє життя.
Її мати була полькою, батько – українцем. Коли Михайло привів Ельжбету на господарку, Йосип, якому вибір сина не дуже припав до душі, все ж сказав:
- Нехай так, аби не москалиха.
Жила сім'я добре, у злагоді. Пізніше на світ з’явилася Кляра. Як зростала, усі бачили – красуні з неї не буде. Чи то через гени, чи так Бог дав, але Кляра на вроду вдалася до діда Йосипа. Зростала такою ж кремезною й міцною, з довгим, грубим на кінці носом. У неї навіть очі були зеленого кольору, як у діда, руки зовсім не ніжні й жіночі, а великі та міцні. Йосип радів від задоволення, дивлячись на Кляру, як у дзеркало.
«Нічого, - любив повторювати, - якщо дівка робітна і терпляча, не пропаде в житті».
Кляра й справді була працьовитою і тямущою. Мати навчила її шити й вишивати, баба Стефа – пекти хліби й короваї. А Йосип, який був на селі найліпшим трактористом, учив Кляруню водійським премудростям. У селі на Йосипові дивацтва тільки скрушно хитали головами, мовляв, як не крути, а Клярі все одно довіку дівувати. Хто ж таку засватає?..
Як тільки Клярі виповнилось дев’ятнадцять, померла її мати. Батько недовго горював – одружився й пішов жити до Теклі. А дівчина залишилась з дідом і бабою, які по-справжньому любили її. Йосип нікому не дозволяв ображати онуки. В селі жаліли дівчину. Кляра й сама розуміла, що з такою зовнішністю щастя сподіватися годі…
Якось, коли в селі був празник, пішла Кляра з дівчатами до клубу. Знала, до танцю ніхто з парубків не запросить. Хіба що з дівчатами потанцює, потім заспівають українських пісень, а під ранок прийде додому. Та цього разу було все не так. До клубу мотоциклами приїхали кілька нетутешніх хлопців. Відразу побачила їх презирливі погляди і почула про себе огидні слова. Вони насміхалися з дівчини й штовхали. Для них це була розвага, а для неї… Такої душевної образи не відчувала ніколи. Навіть не вірилось, що люди можуть бути настільки жорстокими. У клубі з цих жартів сміялися майже усі і навіть дівчата, з якими прийшла. А найголосніше тоді реготав місцевий легінь Микола. Кляра вибігла з клубу, немов ошпарена. Думала, що після цього ніколи не довірятиме людям. Та життя продовжувалося. На люди майже не виходила. Хіба що в поле і до церкви.
Так уже склалося, що люди самі до неї стали часто навідуватися. Кому спідницю пошити, а кому постільну білизну чи навіть сукенку. І коли баба Стефа захворіла, з району сам голова приїхав просити Кляру спекти синові коровай на весілля. Відтоді дівчина й хвильки не сиділа без діла…
Йосипа земляки також поважали й зважали на його думку. Коли Кляруня ще маленькою була, лелеки прилетіли. Бідолашні повернулися з теплих країв, а в селі у той час ще були морози. Птахи якщо б не замерзли, то загинули б від голоду. Та Йосип додумався, як їх врятувати. Зернову доріжку насипав аж до комори. Лелеки таки прилетіли на його подвір’я і перебули страшні холоди. Відтоді щороку віддячували чоловікові – завжди прилітали й гніздилися саме на його обійсті. А люди подейкували, що це на добро і щастя…
А в селі згодом подія трапилася. Найгарніший парубок Микола, який любив Галю, пішов до неї із сватами. Та несподівано отримав від дівчини гарбуза. Різні чутки про це донеслися і до Кляри. Мовляв, коли Микола отримав відкоша, спересердя крикнув: «Піду й Кляру засватаю, вона точно не відмовить».
Не минуло і двох тижнів, як на Йосипове обійстя став навідуватися Микола. Хлопець розмовляв лише з дідом та бабою, з ними й домовлявся про заручини. Йосип одразу погодився, адже хотів бачити Кляру щасливою. Старий поставив Миколі умову, щоб жили вони тут, у Йосиповій хаті. І якщо парубок бодай словом скривдить його Кляру, то роздере на шматки. А от баба Стефа була проти заручин, адже вважала: бути онуці нещасною.
Ще через тиждень прийшли сватати дівчину, яка взагалі не розуміла, що відбувається довкола неї. Заручини з весіллям усе ж таки відбулися і Кляра, нехай навіть і так, стала заміжньою жінкою.
Микола з Клярою молодятами побули десь днів зо три. Потім чоловік перейшов спати на іншу постіль. З роботи додому приходив пізно і майже завжди напідпитку. З жінкою Микола розмовляв короткими фразами: «так», «ні», «не знаю», «пішов»… Кляра цим не переймалася, адже відразу зрозуміла, яким буде їх спільне життя. Баба Стефа, споглядаючи таке «подружнє» життя, думала, що Микола покине онуку.
Та цього не сталося. Кляра виявилася мудрішою. Не вимагала від Миколи любові та красивих слів. Завжди пригощала чоловіка чимось смачненьким, теревенила про всілякі сільські, навіть світові події. І їй вистачило тих кількох днів, щоб дивом завагітніти одразу після весілля. Рівно через дев’ять місяців молодиця народила міцного хлопчика. Підростаючи, Іванко ставав схожим, як дві краплини води, на свого татка…
З часом Микола перестав цуратися жінки. Він звик до неї, поважав за добро, щирість та неймовірну працьовитість. Ніжно називав її «моя Клярця», бо ж стала чоловікові першою порадницею на все життя…
Їх син упевнений, що це доля зводить людей докупи, навіть настільки різних, як його батьки. А мамине улюблене прислів’я “Хто терпен, той спасен» стало підтвердженням того.
Оксана ВОЛОШИНА.
м.Тернопіль.
