Таке життєве кредо Наталі Іванівни Сич, яка викладає історію в Тернопільській спеціалізованій школі №17 з поглибленим вивченням іноземних мов. Поспілкувавшись із нею, по-хорошому позаздрила батькам її вихованців. Адже їхні діти потрапили у справді добрі руки. Наталя Іванівна – з тих учителів, які люблять свою професію, предмет і намагаються часточку цієї любові передати школярам.
«Цицерон казав, що історія – це учителька життя. Мені здається, що я завжди любила слухати про минуле. Пригадую, бабуся мала багато подруг і вони розповідали, як було за Австрії та Польщі. Було так цікаво, що я уявляла себе в тих епохах. А потім це стало частиною мого життя. Я одразу знала, що хочу бути вчителькою саме історії. По-перше, дуже люблю дітей. По-друге, обожнюю свій предмет. Трапляється, приходжу додому втомлена, та раптом потрапить до рук якась цікава книжка з історії – ні втоми, ні головного болю», – розповідає Наталя Іванівна.
Вона вчителює вже більше двадцяти років і про вибір професії ніколи не жалкувала. Наталя Іванівна не дає готових відповідей, бо спонукає шукати власні, не тисне авторитетом, заохочуючи учнів мати свою думку. Чи не набридає одноманітність? Її немає, стверджує вчителька. Щоразу діти інші, тож мимоволі вона змінює подачу матеріалу, зміщує акценти.
До речі, Наталя Іванівна хоча й народилася в Тернополі, але у зв’язку з сімейними обставинами навчалася у Росії, в українській школі. Можливо, через те, що тривалий час була далеко від домівки, у неї особливе ставлення до рідного краю. Саме тому їй болить нинішня незрозуміла позиція держави до викладання історії України, адже шкільну програму перебудовують, зі сторінок підручників зникають світлі та героїчні моменти, чимало тем скорочують… Наприклад, про Голодомор у нових підручниках згадано дуже скупо, не кажучи про борців ОУН-УПА, які віддали життя за українську державність.
«Упродовж багатьох десятиліть історія в Україні була грубо фальсифікована. Справжні герої, щирі патріоти подавалися як зрадники, вороги народу. А скільки незаслужено забутих імен, прихованих фактів і білих плям. Сьогодні ця тема знову є болючою і актуальною. Бо коли не буде об’єктивного уявлення про власну історію, чи можна сподіватися на краще майбутнє нашої держави? Нація може втратити свою самобутність, а такому народу дуже легко нав’язати все, що завгодно», – зауважує Наталя Іванівна.
Її турботу поділяють й інші педагоги, адже саме їхній навчальний заклад міська рада визнала школою громадянського становлення. Творча група вчителів втілює у життя проекти, спрямовані на виховання у дітей любові до землі, де вони народилися, звертаючи особливу увагу на розвиток внутрішньої культури та духовності.
Як учасник творчої групи, Наталя Іванівна працює над темою «Правдива історія рідного краю». «Я довго думала, як зацікавити цим дітей, – каже вчителька. – І вирішила почати з того, що їм близьке. Ми зібрали історичні довідки про Тернопіль, легенди, вірші та пісні, які присвячували йому митці. На основі старих світлин створили презентацію, яка дозволяє порівняти, як виглядало місто колись і тепер. Провели виховний захід. Бачили б ви, як дивувалися діти. Виявилося, що хтось живе на вулиці, де колись була синагога. А хтось щодня проходить повз місце, де ще в радянські часи стояв неймовірної краси костел…».
Сьогодні вчителька разом зі своїми учнями втілює в життя ще один задум – досліджують свої родоводи. Адже кожна людина, на думку Наталі Іванівни, повинна знати, хто вона, звідки, ким були її предки. Тоді їй буде нелегко нав’язати чужі, подекуди й ворожі ідеали. Захопилася дослідженням і вчителька, віднайшовши інформацію про своїх рідних аж до п’ятого коліна.
«Часто можна почути, що, мовляв, сучасні діти збайдужіли і їм нічого не цікаво, – зауважила моя співрозмовниця. – Справді, сьогодні завдяки комп’ютерам та інтернету у школярів є стільки інформації, що вони не завжди сприймають те, що їм каже вчитель. Але достукатися до них можна і потрібно. Тому педагог повинен не лише знати свій предмет, а й бути трішки артистом і подавати все так, аби дитина нарешті «прокинулася» і зрозуміла, що їй це теж потрібно».
Після розмови з Наталею Іванівною я згадала і своїх педагогів. І подумала: як добре, що є поряд люди, які разом із батьками стають для нас справжніми поводирями у доросле життя. Адже якщо людина мріє залишити після себе добрий слід на землі, для цього не обов’язково бути видатним ученим, письменником, художником. Вона може зробити це, виховуючи гідне покоління, навчаючи його знань.
Антоніна БРИК.
