Любе “Гніздечко”, дозволь поділитися  з тобою тривогою і болем. Бо немає у мене  ні мами, ні тата, тож не маю біля кого  зігрітися, кому вилити свої жалі.

З малих літ залишилися з сестрою круглими сиротами. Смертельна недуга за  рік  скосила  батька, забрала  матір. Нас  віддали в дитячий  будинок, а звідти, розлучивши, в різні інтернати. Дотепер  не знаю, як  склалася доля  сестри.

Я ж після  інтернату закінчила училище, дістала професію швачки. Влаштувалася на роботу у приватний  цех. Дякую Богу: керівник трапився  добрий,  у колективі мене теж прийняли гарно.

Потім  зустріли хлопця - з  небагатої, як і  я, родини. Побралися, я переїхала жити до нього у село. Ніби все влаштувалося  непогано. Але, мабуть, правду кажуть, що сироту і сонце не гріє.

Я завагітніла, лікарі сказали: буде двійня. Як чекали ми народження немовляток! Та цей  день став сумною подією. Одна дівчинка  одразу померла, інша  народилася калічкою, розумово відсталою. Медики радять віддати її у дитбудинок, де, мовляв, буде спеціалізований догляд.  Свекруха з чоловіком теж за це, адже біля дитини треба бути постійно. А хто ж доглядатиме город, худобу?

А в мене серце обливається кров’ю. Нехай  моя  дитина, навіть підростаючи, нічого не буде розуміти, я ж знатиму: це – моя кровинка, якій  все  одно потрібні ласка і тепло. То невже моє нещасне дитя чекають  ті самі  інтернати, що й мене?

Свекруха тим часом  щодня  усе  більше настроює  проти мене  чоловіка. А я ж люблю його, він – моя  єдина  надія й  опора. З іншого боку – маленьке  беззахисне створіння. Що діяти, кого слухати, куди дітися, якщо свекруха виставить мене з маленькою Марічкою на вулицю?

Дорогі читачі улюбленого мною “Гніздечка”: відгукніться, порадьте, що робити? Підтримайте мене хоч морально.

Світлана О.

Тернопільський район.