Соціальні мітинги та пікети у Донецьку та Львові... Узаконене головою Київської міськдержадміністрації голодування чорнобильців навпроти Кабміну... Протестні настрої молодих матерів в інших містах та містечках України...

Схоже, намагаючись навести “порядок” та забезпечити “стабільність” у державі, чинна влада навіть не сподівалася на такий масований стихійний супротив тих,  ім’ям яких вона досі успішно прикривалася.

Відтак тепер урядовці просто змушені знімати з себе маски облесливості та привітності і захищатися по-сицилійськи, тобто контрвипадами.

Особливо часто до таких прийомів вдається соціальний міністр Сергій Тігіпко. Залишається лише дивуватися, як цей політик зі стажем ще й досі не може зрозуміти, що його дуту принциповість при вирішенні найдратівливіших для суспільства проблем партія влади вже давно використала як громовідвід, а сам Сергій Леонідович став цапом-відбувайлом за майже всі прорахунки уряду.

Тому й невідомо, до кого тепер апелює Тігіпко, мотивуючи непоступливість влади у діалозі з протестувальниками відсутністю у державній казні майже 170 мільярдів гривень для забезпечення законних виплат усім пільговикам.

Чорнобильці, афганці та інші колишні воїни-інтернаціоналісти, діти війни, матері-одиначки, вдови, інваліди, пенсіонери... Звичайно, щоб соціально захистити цих людей, треба принаймні удвічі збільшити надходження до держбюджету та відрахування до Пенсійного фонду зокрема. І це за умови, що подібні інкасації не поставлять на коліна чи просто не пустять з торбою по світу тих, хто ще намагається тримати на своїх плечах економічні підвалини України. Йдеться про працездатне населення, про наших співвітчизників, які поки що дають собі раду, сяк-так тримаються на плаву, не просять милостині у держави-мачухи, а лише хочуть, щоб вона не відбирала у них останню копійку.

Ось тут би урядовцям задуматися і про створення нових робочих місць, і про запровадження єдиних правил для ведення бізнесу, і, зрештою, про надання можливості для матеріального зміцнення середнього класу, який, відповідно, сприятиме виконанню соціальних зобов’язань влади.

Натомість маємо звихнуту країну, в якій дуже багаті ніколи не захочуть поділитися з дуже бідними чи знедоленими. Країну, де кілька десятків олігархів нав’язують свою гру і мільйонам українців, і чинній владі, яку поставили у повну матеріальну та моральну залежність від своїх амбіцій.

- Запитайте у тих людей, які прийшли домагатися: чого вони домагаються? Виплатити їм компенсації по 600-700-300 тисяч? Запитайте їх: я в інвалідів повинен забрати ці гроші чи в кого? –  звернувся до журналістів Микола Азаров.

Реверанс Прем’єр-міністра у бік ЗМІ можна зрозуміти. Адже завжди легше висловити свої претензії через посередників, ніж очі в очі сказати протестуючим і голодуючим, що уряд не здатний поліпшити їх життя ні сьогодні, ні завтра, ні у найближчій перспективі. А заодно й пояснити чорнобильцям, що кілька тисяч гривень у місяць рятівникам України та Європи від “мирного атома” – це багато, а мільярди доларів у кишеню Фірташа, який виграв міжнародний суд у своєї країни, - це крапля в українському морі безчестя.

- Нема дурних, Миколо Яновичу! - однозначно відповіли б ті, хто сьогодні не має за що купити ліків, молочних сумішей для немовлят, кому відключають за борги світло та газ, від’єднують від теплоцентралі. Та це все - як горохом у глуху стіну байдужості, адже Прем’єр переконаний, що хвиля протестів – не масова, але добре організована. І саме тому, за логікою керівника уряду, “пікети, якісь там пробіги, паркани” – зовсім не крайній вияв людського невдоволення діями влади, а спланований опозицією шантаж з метою «підірвати ситуацію».

Уже не вперше за роки нашої незалежності державні мужі намагаються відбілити бездіяльність та непрофесіоналізм переведенням стрілок у політичну площину та очорненням ідеологічних опонентів. Так було за Кравчука, Кучми, Ющенка. Так триває і нині. Ось тільки людям у Маріїнському парку з пов’язками “Я голодую” від цього ні на йоту не легше, ні на цент не веселіше від сучасних реалій.

Відтак навряд чи коротке Тігіпкове: “Немає грошей!” може змусити їх роз’їхатися по домівках, бо й справді з кожною наступною вітчизняною владою усе менше українців наївно сподіваються на сите нині чи світле завтра. Натомість щоразу більшає людей, переконаних у тому, що жодна реформа у країні не працюватиме на благо народу, якщо її основними пунктами є дискримінація мільйонів громадян заради непомірного збагачення десятків осіб з подвійним чи й потрійним громадянством.

Саме тому на безпорадне бідкання чинної влади: “Де взяти кошти?” можна сміливо повторити за Олександрою Кужель: “Просто спробуйте не красти”.

Олег ГРУШКОВИК.