Не стало доброї і привітної людини, яку знав більше двадцяти років. Разом працювали: сперечалися і виручали один одного, святкували та раділи спільним успіхам, дратувалися, коли на роботі йшло щось  не так…

Ірина Бурич залишила нас, так і не доживши до свого п’ятдесятип’ятиліття, пішла за обрій, так і не діждавши  дня, після якого вже не треба було б ні поспішати до свого старенького комп’ютера, ні старанно вчитуватися у чужі нерозбірливо написані рядки, аби набрати їх та видати на папір у вигляді друкованого тексту. Уже навіть тоді, коли страшна недуга прогресувала, вона щодня спішила у неопалюване редакційне приміщення та разом з усіма жартувала, що колись за працю у таких шкідливих умовах хоч молоко видавали, а нині і щось суттєвіше не завадило б, аби зігрітися. Терпіла холод, боляче реагувала, коли хтось тишком-нишком намагався виконати за неї термінову роботу, бідкалася, що, як і всі жінки, «пролетіла» з виходом на заслужений відпочинок.

Узагалі ж цей високосний рік почався далеко  не зі здійснення казкових побажань «під ялинку», а, як і кожен попередній, значно прозаїчніше. Зрештою на інший розклад мало хто з українців й сподівався. І тому, що країна за рівнем свого розвитку й далі плентається у хвості поряд з африканськими державами. І тому, що задекларовані владою реформи насправді звелися до ескалації суто більшовицького економічного та соціального гноблення всієї нації. І тому, що обіцяне два роки тому покращення життя настало лише для таких, як п’яний та нашпигований психотропними препаратами водій дорогої іномарки, який на повній швидкості в’їхав у натовп луганчан  на майдані біля центральної ялинки міста. У результаті загинула 17-річна дівчина, а десятеро людей зазнали травм різного ступеня важкості.

У міліцейських протоколах цю трагедію зазвичай кваліфікували як дорожньо-транспортну пригоду, хоча, як на мене, правильніше було б назвати її яскравим проявом вседозволеності одних на шкоду життю і здоров’ю інших. Адже ніхто сьогодні не може гарантувати, що неадекватний  луганський убивця завтра не опиниться на волі і знову не сяде за кермо, щоб порушувати і  юридично узаконені правила дорожнього руху, і моральні канони  суспільного співжиття. Принаймні  подібні випадки поблажливості української Феміди до тих, хто вміє знайти достатньо «аргументів» для виправдання чи має впливових поручителів, у нас непоодинокі.

Інша справа – політичні вороги чинної влади, ті, хто потенційно може загрожувати високопосадовцям та мільйонній армії чиновників різних рангів безкарно видавати чорне за біле, а свої невдачі, прорахунки і корисливість – за успіхи, прориви та альтруїзм. Проти них влада веде неприховану війну усіма доступними їй засобами та методами, реанімованими ще з тридцятих років минулого століття.

Чи не вся об’єднана Європа вже давно та однозначно констатувала, що в Україні порушують конституційні права людини, згортають демократичні процеси та свободи, усе ширше задіюють політичні репресії, спрямовані на моральне, електоральне, а, можливо, й фізичне знищення інакомислячих.   Однак допоки у Брюсселі, Парижі чи Берліні сподіваються, що українська влада зробить правильні висновки з рекомендацій та побажань Європарламенту, нашу країну один за одним залишають ті, хто ще багато міг би зробити для її розбудови і становлення. І тут навіть не йдеться про окремих людей, які недавно отримали у європейських країнах статус політичних біженців, – Данилишина, Тимошенка, підприємця Олейнікова, який налагодив виробництво найпопулярніших в Україні футболок з крилатим написом. Передусім маю на увазі тисячі українців, котрі продовжують шукати кращу долю у світах, бо вдома їх позбавляють можливості заробити на хліб насущний.

- У Європі криза? Та не смішіть мене, - переконував своїх співрозмовників «заробітчанин». За його словами, пересічні європейці не особливо  й цікавляться, як уряди їх країн долають економічні негаразди та протидіють глобальним викликам. Для них головне, аби все це мінімально позначалося на рівні власного добробуту.

У нас усе навпаки. День у день урядовці розповідають нації про свої надлюдські зусилля з подолання кризових явищ в економіці, браво рапортують про зростання ВВП, збільшення надходжень до державної казни тоді, коли педагоги та лікарі, сотні тисяч інших працівників бюджетної сфери вчасно не отримують зарплату. Коли один за одним підприємці змушені здавати свої посвідчення та закривати власний бізнес через непомірні податки і зрослі побори. Коли соціальні виплати та дотації повністю з’їдає стрімке подорожчання товарів, продуктів і послуг. Коли дожити до пенсії  стає проблематично не лише через збільшення пенсійного віку, а й тому, що у нас, кинутих державою напризволяще, ніколи не вистачає часу, щоб подбати про власне здоров’я, і грошей – щоб вчасно звернутися до лікаря.

І все ж жити треба навіть для того, щоб вижили родина, рід, нація. Усе минає, ніщо не вічне. Та пам’ять про тих, хто вже пішов, завжди залишається з нами. Добра згадка про людину сильніша навіть за її смерть і довша за її відміряний Всевишнім земний вік.

Звичайно, не про сумне хотілося написати у ці ще святкові зимові дні. Не про втрати чи проблеми, не про викривлене сприйняття реалій нашими державними мужами, котрі постійно експериментують з людьми, заганяючи народ з однієї крайності в іншу.

Однак вірю, що навіть після таких дослідів ми виживемо  і ще не раз привітаємо один одного одвічним «Христос рождається!» Ще не раз побажаємо усіляких гараздів з твердою та, головне, небезпідставною впевненістю у те, що все омріяне здійсниться.