Олена прийшла до редакції за порадою. З вигляду жвава приваблива жінка – з тих, яка сама бере від життя, а не чекає випадку чи удачі. Та як тільки дійшло до конкретної розмови, відвідувачка раптом знітилася, втративши упевненість, з якою зайшла до кабінету.
Їй справді не позаздриш. Сім’я розпалася, сама виховує семирічного сина, три дні тому почула на роботі про можливі вивільнення (працює в одному з підрозділів залізниці). У неї - вища освіта, є десятирічний досвід роботи. Наразі вичікує і ще не шукає нового місця праці. Поки що вона спроможна сплачувати кредит (батьки із села повністю забезпечують продуктами). Але що буде завтра?..
Її життєва драма дуже типова для нашого часу. У 2004 році в Україні процвітав бум споживання – нас закликали не відкладати життя на завтра і користуватися сповна усіма його матеріальними благами. Тож багато хто піддався, понабиравши тоді у банках дуже доступних кредитів. Ось тільки про повернення, високі відсотки думав не кожен. Олена з чоловіком не мали у місті житла – орендували квартиру. Врешті вирішили, що краще взяти кредит, купити своє житло і сплачувати відсотки, що трохи більші, ніж плата за оренду. Так і зробили – кредитний договір для придбання нерухомості на вторинному ринку з датою повернення у 2024 році Олена оформила на себе, а чоловік став поручителем. За отримані у банку тридцять тисяч американських доларів придбали трикімнатну квартиру у будинку, збудованому у вісімдесятих.
Тут варто було б оповісти, як молода сім’я тішилася, оселившись у власних стінах. Але Олена цього не розповідала, здається, нічого хорошого про свій шлюб вона не пам’ятає або просто не хоче казати. У 2007 році дійшло до розлучення. Воно було гучне – зі скандалами, сварками, за участю батьків обох з подружжя. Чоловік забрав з квартири і весільні подарунки (подаровані «його» гостями), і навіть дрібниці, принесені у сім’ю з парубоцьких часів. Словом, ретельно забрав своє, не згадуючи про малого сина.
Після розлучення колишній чоловік звернувся до суду про поділ майна. Йшлося про квартиру, за яку на той час було сплачено лише невелику частину кредиту. У 2008 році суд визнав це житло об’єктом права спільної сумісної власності - як майно, нажите за час шлюбу. Відтак за колишнім чоловіком визнано право власності на половину квартири.
Утім, з того часу він не проживає у цій квартирі. «І слава Богу, що забрався», - зітхає Олена. Але правовий режим житла, незважаючи на те, що колишній чоловік на сьогодні не проживає у квартирі, не змінився – він є власником половини квартири, і «крапка».
Олена занепокоєна іншим – з часу розлучення вона щомісяця сплачує відсотки банку, і за ці роки сплатила майже сто тисяч гривень. Екс-чоловік за цей час спромігся заплатити приблизно три тисячі гривень. Жінка опинилася у несправедливій ситуації: вона сплачує за свою половину квартири і водночас за половину квартири тепер чужої людини. «Що мені робити?» - запитувала Олена.
Згідно із статтею 360 Цивільного кодексу України співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов’язаними із спільним майном.
Крім цього, відповідно до статті 65 Сімейного кодексу України, договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тож тягар сплати кредитного боргу, що виник внаслідок придбання квартири, яка в рівних долях належить колишньому подружжю, після розірвання шлюбу лежить на кожному із співвласників майна.
Отже, у редакції Олена отримала пораду звернутися до суду із позовом до колишнього чоловіка про стягнення коштів у розмірі, що становить половину її витрат з оплати кредиту.
Так зване квартирне питання чи не найболючіше серед тих, хто розірвав сімейні вузи. Кожен хоче залишити за собою квадратні метри. Минулої зими до редакції приходив дуже хворобливий з вигляду п'ятдесятирічний чоловік. Був скутий, неговіркий, тож навіть не зразу стала зрозумілою його проблема. Двадцять п’ять років пропрацював на підприємстві, на початку двотисячних міська рада надала йому дуже маленьку малосімейку. У рішенні виконавчого комітету було таке формулювання: на сім’ю в складі однієї особи зі зняттям з квартирного обліку. На той час чоловік був одружений, але насправді років з п’ять цей шлюб уже був суто формальним. Дружина проживала у селі, подалася на закордонні заробітки, там і залишилася на постійно, згодом забрала дітей. Тож чоловік жив сам, хворів, втратив роботу (після реорганізації підприємства майже усі працюючі опинилися «на біржі»). Словом, бідував, але мав дах над головою. У 2009 році приватизував житло.
Та раптом далека і давно чужа дружина вирішила розлучитися офіційно. Розлучилися. За деякий час новий судовий позов – про поділ майна подружжя. Жінка вимагала визнати за нею право власності на половину малосімейки. Чоловік був дуже пригніченим і розгубленим, бо нічого не мав за душею, крім цього скромного житла. Грошей у нього не водилося з того часу, як втратив роботу. Його очікувала судова тяганина, загроза втратити статус повноправного власника житла.
Недавно стало відомо, що цей відвідувач редакції таки відстояв у суді свою малосімейку. Це було важко, бо не усі судові інстанції ухвалювали рішення на його користь. Врешті остаточне рішення гласило: позовні вимоги позивачки безпідставні, оскільки приватизація квартири відбулася, коли діяв Сімейний кодекс у попередній редакції, а отже, квартира не може бути спільною сумісною власністю колишнього подружжя.
Ольга КУШНЕРИК.
