Священнослужителі не підпадають під антикорупційне законодавство, а тому можуть безкарно приймати дари. Власне, у всі часи було почесно давати пожертву церкві. І ця аксіома не піддається сумніву і тепер. Та чи прийнятно священикові приймати щедрі дари, як от будинок, у приватну власність?..
Духовні поводирі мають особливу відповідальність перед людьми – незрівнянно вищу, ніж державні діячі і політики. Бо служать значно вищим цілям. Коли паства бідує, поводир теж не повинен розкошувати. Погодьмося, що останній постулат знівельовано – блиск і велич церкви навдивовижу плавно переноситься на транспортний засіб, яким керує священик, на його обійстя, інші матеріальні блага. Церква уникає цієї дражливої теми – згадаймо телевізійний репортаж, у якому журналіст поставив запитання високій духовній особі про вартість суперсучасного автомобіля, на якому той пересувається. Духовна особа у відповідь повелася дуже емоційно і сприйняла запитання як тяжку образу церкві.
Втім, більшість людей поблажливо і без видимого осуду сприймають ось такий стан речей. Може, через те, що церква для багатьох – чи не єдиний бастіон віри, і не треба його підточувати сумнівами. Тож якщо упродовж останніх років редакція не отримала жодного листа-скарги на священика (міжконфесійні конфлікти – окрема тема), то це, мабуть, свідчення традиційно міцної віри і шани до церкви, яка безумовно поширюється і на церковних служителів. І раптом у редакційній пошті лист із звинуваченнями на адресу священика… Написала 81-річна Стефанія Гросуляк із борщівського села Вигода. Бабуся просила допомоги у такому: подарувала місцевому священику хату, а тепер про це дуже шкодує, хоче забрати дар. Мовляв, адвокати розводять руками: програшна справа; церковне керівництво у Тернополі теж не зарадило, бо будинок подаровано не церкві, а священику як приватній особі. Пенсіонерка вважає себе ошуканою, - так ситуацію описано у листі.
При зустрічі Стефанія Гросуляк підтвердила свої претензії. Це чіпка жінка, із доброю пам’яттю, адекватним сприйняттям. Розповідь почала здалеку:
- Мама і тато гроші мали, на книжку не клали. У вісімдесятих тато померли, ми з мамою лишилися самі. Я на той час була вдовою – перший чоловік розбився на мотоциклі, з другим прожила дванадцять років, захворів, помер. Дітей не мала. Ми з мамою вирішили будувати хату, помагав нам мій брат. Бо, знаєте, без хлопа така робота не під силу. Поволі збудували. По смерті мами я лишилася сама. Племінники далеко – в Іване-Пустому (десь за одинадцять кілометрів від Вигоди – авт.). Була сестрицею у церкві, дуже довіряла отцю Михайлу. Коли потрапила у лікарню, йому доручила доглядати хату.
Далі Стефанія розповіла, що отець Михайло сам запропонував довести до пуття усі документи на хату і за власною ініціативою взяв на себе увесь тягар успадкування, переоформлення документів на будинок. Вона визнає, що священик та його сім’я опікувалися нею. Відвідували у лікарні в Кам’янці-Подільському, іншим разом – у Хотині. Помагали по господарству. Втім, пенсіонерка вважає, що то був неналежний догляд, і священик мав меркантильний інтерес. Власне, вона розповіла про багато претензій суто побутового характеру: то отець чимось не догодив, то його дружина у чомусь відмовила…
Але, видається, що довіра до священика була тривалою. Пенсіонерка навіть пенсію віддавала отцю Михайлу на збереження. До цього спонукав прикрий випадок. Якось до хати навідалися дві молодиці, назвалися працівницями соцзабезу. Пенсіонерці пропонували якісь блага, пропонували показати гроші, чи, мовляв, не фальшиві. Старенькій так заморочили голову, що та незчулася, як пройдисвітки забрали три тисячі гривень і щезли. Саме з того часу Стефанія більшу частину пенсії віддавала священику.
У 2009 році Стефанія подарувала священику хату. Каже, не розуміла, що це назавжди, що дар не можна забирати. А цьогоріч навесні дарувальниця і обдарований посварилися. Конфлікт виник через межу – Стефанія впевнена, що «натуральна польська межа», як вона висловилася, дуже зміщена, і сусіди захопили шмат її землі. Вона очікувала, що священик як депутат сільської ради обстоюватиме її інтереси, а вийшло зовсім не так. Начебто він власноручно забив кілок – межовий знак у зовсім не тому, на переконання Стефанії, місці. «Краще він би в серце моє забив», - з болем мовила. І Стефанія попросила повернути їй усі документи на хату й гроші, які давала на збереження. Отець Михайло приніс і документи, і гроші. Тоді ж жінка поїхала у Іване-Пусте і розповіла родичам про ситуацію. Ті були вражені, що хата подарована, бо після смерті Стефанії сподівалися на спадок. Зі слів племінниці Стефанії Надії Бойсарович, до того був заповіт на її маму – братову Стефанії.
Я дивуюся: чому ж жінка так близько брала до серця земельний конфлікт, адже на той час вона уже не була власницею ані свого будинку, ані подвір’я? Фактично вона «воювала» за чужий інтерес, адже її будинковолодіння уже належало отцю Михайлу. На те у Стефанії не було відповіді, очевидно, що її не полишало і не полишає почуття власниці, а договір дарування – то лишень на папері.
З часу сварки Стефанією опікуються Надія Бойсарович та її чоловік. Саме вони і намагаються знайти вплив на священика, аби той повернув хату. Мабуть, саме вони і підказали пенсіонерці написати листи у газети (кажуть, звернулися, окрім «Свободи», ще до двох видань).
Отцю Михайлу, судячи з усього, цей дар уже не в радість. Він каже, що віддав усі документи на будинок Стефанії, і нехай дадуть йому спокій. Я зауважую: віддати документи не означає передати право власності. На це священик відповідає, що затратив багато грошей, щоб оформити документи, договір дарування, і тепер не має наміру знову витрачатися, аби повернути Стефанії будинок. Запевняє, що готовий вчинити будь-які правові кроки, скажімо, у судовому порядку, щоб віддати будинок, але платити більше не буде. Він показує заповіт на будинок, оформлений Стефанією на нього ще у 2007 році. Нагадаю, що договір дарування укладено у 2009 році. Отже, з цього можна припустити, що пенсіонерка усвідомлено дарувала священику хату.
Отець Михайло і його дружина розповіли, що доглядали Стефанію понад десять років, піклувалися про не неї, навіть перелічили недуги, на які хворіє жінка. Власне, за таких обставин доречним і справедливим було б укласти договір довічного утримання. На це моє зауваження отець Михайло обурився, мовляв, не хотів від Стефанії нічого, просто по-людськи їй допомагав. І документи на хату оформляв для її ж блага. А це вона сама наполягла подарувати йому хату.
Про той земельний конфлікт, який спричинив подальшу неприязнь і ворожнечу, у священика своя думка. Мовляв, Стефанія безпідставно зазіхає на сусідську землю і це підтвердили земельні комісії. Нібито вона сподівалася використати священика як сільського депутата у багаторічній суперечці за межу, а коли не вдалося, почала конфлікт.
У листі до редакції було написано: у сусідніх Боришківцях жінка теж подарувала отцю Михайлу хату. Запитую, чи це правда. Священик відповів, що хату було подаровано не йому, а церкві. Цю хату продали, гроші витратили на ремонт храму.
Власне, за межами цієї публікації залишилося багато неприємних емоцій, слів з обох сторін. Я свідомо їх не наводила, щоб ще більше не поглиблювати прірву між цими людьми. Очевидним є, що примирення годі чекати. 81-річна Стефанія потребує догляду. Якщо їй не повернуть хату, їй доведеться сподіватися хіба на добре серце родичів, які обійдуть її, незважаючи на те, що подарувала хату чужому…
А тепер про запитання, винесене у підзаголовок: то чи прийнятно священикові приймати щедрі дари, як от будинок, у приватну власність?.. Не можу стверджувати, що це масове явище, коли священикам дарують хати, але принаймні про кілька фактів знаю достеменно. Видається, церква має виробити певні правила, як тепер кажуть, стандарти.
І ще одне. Незважаючи на часті роз’яснення правників через ЗМІ, а саме: що таке заповіт, договір дарування, договір довічного утримання, наші люди доволі часто вчиняють правочини, наслідків яких до кінця не усвідомлюють, або ж вчиняють через те, що не знають альтернативних кроків. Старшим людям варто знати: якщо вони потребують догляду і готові за це заплатити своєю власністю, то доцільно укладати договір довічного утримання.
За договором довічного утримання одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 Цивільного кодексу України). Важливо, що хоч майно переходить у власність набувача, проте розпоряджатися таким майном набувач за життя вiдчужувача не зможе, оскільки при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна. У договорі можна детально описати, який саме догляд передбачається, скажімо, скільки разів у день набувач має годувати людину, яку доглядає, скільки разів на тиждень прибирати і так далі. Якщо набувач не виконує обов’язків, договір довічного утримання можна розірвати у судовому порядку.
Чому ж договір дарування є доволі ризикованим кроком для старших людей? Дарування є безоплатним, тому дарувальник не має права вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового або немайнового характеру. Тобто, не може вимагати уваги, догляду чи утримання. І «чорна невдячність» обдарованого (якщо він не вчинив злочину проти дарувальника) не може бути підставою для розірвання договору дарування.
Ольга КУШНЕРИК.
