Марія більше десятка літ в інвалідному візку. А її кривдник – той, хто прирік її на нерухомість, ходить, їздить по білому світу, «заробляє» штрафи від ДАІ за порушення правил дорожнього руху… Він молодий – 33 роки. Це страшний водій. Марія перша жертва, згодом була друга жертва – чоловік, якому не судилося вижити… А водій насолоджується волею, бо ж у нашій правовій системі є таке поняття, як амністія (з латинської означає «прощення»). Суди простили його, але не люди…
Я не знаю, чи вистачить мені журналістського хисту передати відчай, біль, жах, приниження, несправедливість, які я побачила у хатині під лісом у селі Зеблозах Кременецького району. Відверто кажучи, хочеться забути про усі канони журналістики і вилити на папір лиш емоції. Від цієї публікації Марія очікує дива. А я знаю, що дива не станеться – чиновницькі душі обросли непробивною бронею до чужого болю. Марія не перша і не остання, хто на собі відчув, що насправді означає «правова держава»…
55-річна Марія Терещук зателефонувала до редакції з проханням по допомогу. Розповіла, що прикута до інвалідного візка. «Я приїду до вас», - сказала. Подумки уявивши, скільки сходинок веде до видавництва «Збруч» і як їх подолати в інвалідному візку, я вирішила поїхати до Марії. Мабуть, поза її хатою, подвір’ям я не змогла б відчути сповна Маріїного життя.
Жінка в інвалідному візку зустріла… слізьми, які пояснила: «До мене ще ніхто з чужих не приїжджав, відколи сталася біда». Вона говорила швидко і багато, наче остерігалася, що її недослухають або ж не витримають тієї лавини болю і підуть геть.
Біда сталася восени 2000 року. Марія з чоловіком жовтневого вечора везли з поля мішанку. Їхали возом, запряженим кобилою, поряд бігло лоша. Жінка пригадує несподіваний рев машини, яскраво-жовте світло фар, сильний удар і вона – безпомічна серед дороги. На узбіччі – чоловік, який ніяк не реагує на її крики по допомогу. Дивна тяжкість у ногах. Подумала, що кобила впала на неї. «Заберіть з ніг коня»- благала жінку, яка нахилилася над нею. «Нема ніякого коня», - відповіла вона (мертвих коня і лоша незабаром знайшли у полі). І Марія почала усвідомлювати, що з нею сталося страшне лихо…
Приїхали «швидка», міліція. Дочці у лікарні сказали: у матері перелом хребта з ушкодженням спинного мозку. Якщо виживе, буде в інвалідному візку. Батько теж опинився у реанімації – опритомнів аж наступного дня. Численні переломи ребер, ускладнення гемопневмотораксом, інші тілесні ушкодження.
То був дуже тяжкий час для родини. Марія до того випадку працювала санітаркою, зарплатні не платили. Чоловікові у колгоспі заборгували зарплату за шість років. Лікування потребувало великих грошей. Священик місцевої церкви Іоан закликав людей допомогти – у Зеблозах та сусідніх селах збирали для Марії та її чоловіка пожертви.
Тоді ніхто не думав про винуватця аварії – водія «Жигулів», який увігнав машину у віз, ані про його відповідальність, ані про хоч якусь компенсацію. Йшла боротьба за життя.
Та Марії жити не хотілося… Коли усвідомила, що вона, 45-річна, мусить решту життя бути тягарем для родини, з відчаю хотіла накласти на себе руки. Вона завжди працювала, бо троє дітей, і всім треба було дати освіту. У селі навіть казали: «Марії усього було мало, ось і догонилася». Ці пересуди жінка згадує без образи, бо справді, каже, навіть недоїдала, так дбала, аби дітям усього було вдосталь.
Щоб відправити Марію на реабілітацію до Києва, теж збирали по селу гроші. Жінка з вдячністю згадує тодішнього головного лікаря дитячого інтернату Ляшкевича, який розпорядився видати їй усю заборговану зарплату. Але що таке навіть кількамісячна платня санітарки у порівнянні з тими величезними витратами у різних лікарняних центрах, у яких довелося побувати…
Марія каже, що повернулася до життя у кримських Саках – у спеціалізованому санаторії для спинальників. «Якщо зовсім молоді люди в інвалідних візках - і живуть, то чого мені, жінці, яка має дітей, онуків, брати гріх на душу», - згадує вона. Саме там жінка почала спілкуватися і розуміти, що винуватець аварії повинен понести відповідальність за її каліцтво, компенсувати великі грошові, а головне - моральні втрати.
Марія показує мені фотографію з реабілітаційного центру, на якій вона…стоїть. Так, вона мала шанс одужати, але потрібні були додаткові операції, тривале лікування, а грошей не було… Зараз Марія розуміє, що після десятирічної нерухомості її може поставити на ноги хіба Божа сила – усі шанси на одужання втрачено.
А що той водій, який спричинив аварію? Звати його Сергій Юрченко, тернополянин. Каже, що лише раз чи два бачила його за тих одинадцять років – у судах. Жодної копійки він їй не сплатив. А щоб горе-водій сів на лаву підсудних, знадобилося аж…дев’ять років! Жінка згадує із жахом ту страшну епопею: міліція тринадцять разів порушувала і закривала кримінальну справу стосовно Юрченка. Марія показує цілу кіпу відписок з різних правоохоронних відомств. Це було якесь зачароване коло. І вона вже не вірила, що у цій державі можливо чогось добитися. У міліції з її дочки відверто насміхалися, мовляв, чого так часто ходиш, може, чогось хочеш… І від тих недвозначних брудних натяків людей у погонах дочка прибігала додому уся в сльозах. Змінювалися у районі начальники міліції, прокурори, але нічого не змінювалося у справі Марії. У міліції втратили медичну справу її чоловіка - до речі, так і не знайшли. А тому дуже покалічену людину так і не визнали потерпілою у справі.
Якимось дивом, мабуть, через Маріїні скарги у Генеральну прокуратуру та у Міністерство внутрішніх справ зачароване коло розірвалося, і 5 лютого 2009 року Сергій Юрченко постав перед судом. Проте Кременецький райсуд виніс постанову, якою закрив провадження у кримінальній справі, у якій С.Юрченко був звинувачений за частиною 2 статті 286 Кримінального кодексу (порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження). До речі, за таке діяння передбачено позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого. Але згаданою постановою С.Юрченка було звільнено від кримінальної відповідальності на підставі Закону України «Про амністію».
Марія каже, що на суді відкрилася ще одна страшна правда: Юрченко, після того як зробив її інвалідом, на смерть забив машиною одного чоловіка. Й справді, у згаданій постанові зазначено, що Юрченко був судимий 16.07.2007 року за тією ж статтею – ч. 2 ст. 286 КК і звільнений від покарання … за амністією. Тобто двічі цей чоловік вчиняв страшні аварії і двічі його амністували…
Я зателефонувала до жителя с.Кунинця Збаразького району Василя Волянця. Той розповів, що під колесами машини Юрченка загинув його рідний дядько – житель Росії. До родичів у село він так і не дійшов – був збитий на трасі. У покійного залишилися діти в Україні. Але саме Василя Волянця було уповноважено представляти інтереси дітей, як потерпілих, у різних інстанціях. Так, суд застосував до С.Юрченка амністію, але це не звільняє винуватця від відшкодування збитків. За рішенням суду Юрченко повинен сплатити 10 тисяч гривень моральної та матеріальної шкоди. Але досі потерпілі не отримали жодної копійки.
Марія теж звернулася до суду із цивільним позовом про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Каже, натерпілася багато. Бо засідання часто переносили, а їй щоразу треба було наймати машину, людей, які могли її піднести через сходинки до суду. Цікаво, що жінка чітко пам’ятає, скільки сходинок веде до багатьох установ Кременця. Разом із головою районної спілки інвалідів Григорієм Петруком вони провели експеримент: чи може інвалід самотужки добратися до чиновників. Виявилося, інвалідний візок майже скрізь «не вхожий» - пандуси ще не дійшли до провінційного містечка. І навіть до церкви Марія не ходить, бо там сходинки – молиться біля фігури, встановленої біля дороги.
Так от, після тривалого судового процесу Кременецький райсуд задовольнив Маріїн позов на 218 тисяч гривень з лишком. Юрченко намагався оскаржити рішення, та його залишено у силі. Жінка втішилася, що зможе за такі гроші вирушити у Саки (не щороку їй надають безкоштовну путівку), придбати новий інвалідний візок, врешті, купити ліки. Бо доводиться їй жити на 800 гривень пенсії. Людина, яка прикута до візка, насправді потребує багато витрат. Чоловік теж не має здоров’я. Якраз за моєї присутності він привів із пасовища коня. Чоловік накульгує на ногу – Марія каже, що це теж наслідок аварії. А кінь на ім’я Орлик підійшов до Марії ніби з привітанням. Жінка зізнається, що тварина їй дає багато радості. У погожі дні вона надворі, а Орлик незмінно біля неї.
Та судова перемога виявилася пірровою – надто багато зусиль, часу, але результату жодного. Судове рішення так і не виконується. Хоча Другий відділ Державної виконавчої служби Тернопільського міського управління юстиції отримав виконавчого листа ще 14.01. 2010 року. Із державними виконавцями Марія «воює» по телефону, бо Тернопіль для неї дуже далеко. Але її дзвінки не сприймають серйозно, каже вона. Демонструє цілу кіпу відписок, з них відкривається ще одна правда про боржника Юрченка. Виявляється, у виконавчій службі є 18 (!) виконавчих листів, за якими Юрченко має сплатити 238 тисяч 647 гривень, у тому числі Марії Терещук, Василю Волянюку (його виконавчий лист припадає пилом у виконавчій службі ще з 2007 року), а також десять штрафів за постановами про накладення стягнення за порушення правил дорожнього руху. З цього можна зробити висновок, що С.Юрченка нічого не навчили дві страшні аварії…
То чому судові рішення не виконують? Відписки свідчать, що С.Юрченко фактично не має жодного майна – ані квартири, ані машини. Ну хіба причіп до машини, але механізм десь пропав і оголошений у розшук. Чоловік ніде не працює, не має доходу, підприємцем перестав бути 4.11.2010 року. Як кажуть, голий-босий…
У Марії своє пояснення – переконана, що виконання рішення зведено нанівець через те, що рідна сестра Юрченка працює в обласному управлінні юстиції, причому саме у підрозділі державної виконавчої служби. Цим, на її думку, і пояснюється бездіяльність державних виконавців.
Деякі зрушення відбулися, відколи – у квітні цього року - Марія уклала угоду з адвокатом – Наталією Леонідівною Стус. Але це викликало і протидію. Ще 18.02. 2010 року державні виконавці описали майно на 13 тисяч гривень у квартирі, де зареєстрований Юрченко. А навесні цього року, тобто більш ніж за рік після цієї дії, мати та сестра Юрченка звернулися до суду про виключення майна з опису. Відтак відповідно до рішення суду з великого переліку описаного та арештованого майна виключено усе, залишено для стягнення із боржника лише телевізор вартістю 500 гривень. Марія переконана, що Юрченки упродовж року нічого не робили, бо були впевнені у невиконанні рішення суду. А залучення до справи адвоката спонукало їх терміново «відвойовувати» майно.
Я запитала у Наталії Стус, чи є надія хоч чимось допомогти Марії. Від неї я довідалася, що на С.Юрченка зареєстровано дві одиниці вогнепальної зброї. І накладення стягнення на це майно було б хоч невеликою частиною компенсації для стягувачки. До речі, Марія, як дуже збідована, вміє розуміти людей. Від неї я почула: нехай би Юрченко хоча б щороку оплачував путівку у санаторій, більшого їй не треба…
Але чи хтось почує ось такий компромісний заклик, якщо упродовж одинадцяти років не відчував внутрішньої потреби хоч якось загладити велику провину…
Хоча із листування Марії із державними виконавцями я практично довідалася про усі дії, які вчиняли державні виконавці на виконання зведеного виконавчого провадження на суму понад 238 тисяч гривень, і в результаті не стягнули з боржника жодної копійки. Я звернулася до начальника управління державної виконавчої служби обласного управління юстиції Ігоря Шургота з пропозицією прокоментувати останні дії очолюваного ним управління у рамках виконавчого провадження на користь Марії Терещук. Ігор Ярославович повідомив, що на 23 листопада призначено реалізацію телевізора, якого оцінено у 500 гривень. Підтвердив те, що є інформація: на Юрченка зареєстровано дві одиниці вогнепальної зброї. Державні виконавці звернулися до суду про дозвіл на вилучення зброї. Проте із Тернопільського міського відділу міліції надійшла відповідь на запит: зброї за Юрченком не зареєстровано. Аналогічний запит скерували в обласне управління міліції, але поки що відповіді не одержали…
Я ж подумала: якщо зважати на те, що згідно із відомчими інструкціями та наказами міністра МВС України відповідні дозволи на придбання, зберігання та носіння зброї оформляють за місцем реєстрації особи, видається, що не варто покладати великі надії на очікувану відповідь. Втім, дуже хотілося б, щоб Марія отримала хоч щось…
Запитувала я у Ігоря Шургота про заходи спонукання чи примусу до боржника, адже усім відомо, що новим законодавством про виконавче провадження передбачено додаткові важелі впливу: штрафи, порушення кримінальної справи за невиконання рішення суду (якщо раніш до кримінальної відповідальності могли притягнути лише службову особу, то тепер фізичну особу – теж). За словами начальника, штрафи накладають, якщо йдеться про невиконання рішення немайнового характеру. Кримінальну справу не ініціювали, оскільки триває процес стягнення на майно. Кваліфікація будь-якого злочину передбачає наявність умислу, у даному випадку, за словами Ігоря Шургота, умислу не вбачається.
На запитання, чи не пов’язана ось така безрезультатність спроб виконати судове рішення з тим фактом, що сестра боржника працює у виконавчій службі, начальник повідомив: хоч боржник зареєстрований у квартирі із сестрою, проживає в іншому місці. І що ця працівниця запевнила, що вони з братом мають свої сім’ї і не втручаються у справи один одного.
…Я впевнена, що Марія гірко розплачеться, коли прочитає цю публікацію. Хто-хто, а вона не повірить у добрі наміри, старання державних виконавців, бо знає, скільки вони зволікали. Але ця жінка уже навчилася боротися за себе. Тепер з нею адвокат, якому вона дуже довіряє, власне, з нею - усі читачі «Свободи», а публічність – це теж неабияка зброя.
Ольга КУШНЕРИК.
