Півтора століття тому батько української нації Тарас Шевченко висловлював свої сподівання про те, що „...наша дума, наша пісня не вмре, не загине”. Саме так писав Великий Кобзар, бо щиро вірив у це. Та, на превеликий жаль, прийшов час, що при чужинській підмозі неньку Україну „гірше ляха свої діти розпинають”.

Був у нашій сумній історії період, коли валуєвський указ забороняв писане слово, та не наважився накинути петлю на священну іпостась слова – пісню. Тож навіть у задушливій валуєвській атмосфері величаво гримів „Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського, національно колоритні композиції Лисенка, Стеценка, Аркаса. Повсюдно славився незрячий кобзар Вересай і не лише в Україні.

Я – людина пенсійного віку, але завжди цікавлюсь бурхливим життям держави, про яке розповідає преса і телебачення. І скажу чесно: вся ця політика вітчизняних високопосадовців уже просто обридла.

Регулярно переглядаючи телепередачі Савіка Шустера, Євгена Кисельова, засідання Верховної Ради, інші, ловлю себе на думці: чи то наші політики такі розумні, чи їм чогось бракує, бо ніяк не можуть дійти спільної думки. Більшість з них повсідалися у теплі парламентські місця ще від початку незалежності України, вже й пристойну пенсію заробили у Верховній Раді, але весь час звинувачують одні одних, мовляв, коли ви були при владі, то нічого не зробили. У той же час самі постворювали собі різні партійки та блоки і рвуться до влади, бо там мають райське життя. Тепер знову готуються до виборів і дуже переживають, аби прохідний бал до парламенту був якомога нижчий, щоби знову потрапити у Верховну Раду і далі діяти за принципом з відомої байки - як лебідь, рак та щука.

Дорога «Свободо», дозволь на твоїх сторінках подякувати нашому доброму милосердному господарю Петру Івановичу Пеляку з фермерського господарства «Вікторія-92». Ця щира людина ніколи не забуває про одиноких пенсіонерів. Ось і до Великодня виділив Петро Іванович нам по 10 кілограмів гречаних крупів, які нині на ринку дуже дорогі.

Дякуємо також сільському голові Ярославу Івановичу Масирі за увагу до нас, стареньких. Бажаємо вам, шановні наші керівники, міцного здоров’я, сімейного благополуччя, ласки від Господа Бога. Якби побільше було таких господарств, то й Україна багатшою стала б.

З повагою - Катерина КРИНИЦЬКА.

Хочу на сторінках улюбленої «Свободи» подякувати нашому лікарю – завідуючому фельдшерсько-акушерським пунктом Душко Володимиру Григоровичу. У будь-яку хвилину дня чи ночі він прийде до хворої людини. Своїми знаннями і мудрими порадами завжди підтримає і допоможе. А ще до кожного пацієнта ставиться з увагою і турботою.

Володимир Григорович – справді лікар від Бога. Дякуємо батькам, що виховали такого хорошого сина.

Хай його Матір Божа охороняє, а Ісус Христос сили посилає.

Марія ФІЛИК.

Повільно помирає той, хто не подорожує, той, хто не читає, той, хто не слухає музику, той, хто не споглядає.

Повільно помирає той, хто руйнує любов, той, хто не хоче ні звідки прийняти допомогу.

Повільно помирає той, хто стає в’язнем звички, той, хто щоденно ходить одними і тими ж стежками, той, хто ніколи не змінює точки зору, той, хто ніколи не змінює кольору свого одягу, той, хто ніколи не порозмовляє з незнайомим.

Культурно-національне відродження Галичини в 19 та на початку 20 століття сколихнуло широкі верстви українського суспільства, пробудило свідомість народу, покликало до життя різні сили та громадські організації. Не залишилось осторонь цих процесів і українське жіноцтво. Вслід за Львовом, Тернополем, Чортковом воно заявило про себе і в Заліщиках.

Створенню осередку Союзу українок Заліщики завдячують безкорисливій праці на просвітянській ниві Осипу Маковею та дочці Омеляна Поповича – Наталії. Вона одна з перших очолила жіночий рух у Заліщиках. А поруч з нею були Ірина Суярко, Рожа Бужинська, Марія Бараник. Їх справу продовжили Марія Українець, Нуся Ганкевич, Ніля Лісевич, які внесли вагомий вклад в утвердження у Наддністрянському краю ідеї свідомої і активної в суспільстві жінки.

«Носієм влади в Україні є народ» – так записано у Конституції, на яку люблять посилатись можновладці  країни, «думаючи про народ», обдаровуючи його всілякими обіцянками про заможне життя «вже сьогодні», особливо напередодні виборів, але, отримавши фактичну владу і можливості нею користуватись, забувають як про народ, так і про Конституцію.

Можливо, це можна порівняти зі словами, написами на піщаному березі моря, які вмить змиває черговий прибій хвиль. Так само чергова хвиля влади упродовж років «змиває» те, що обіцяє. Мабуть, тому, що ми, народ, для них лише пісок, на якому можна писати всілякі обіцянки, а він все одно залишається гладким після чергової хвилі обману. А хіба можна з купи лише самого піску щось побудувати? Потрібні цемент, вапно… Так і народ може побудувати суспільство, якщо є те, що його об’єднає. Це ідея, віра і устремління! А у нас ідея ще не народжена, віра у владу спаплюжена, а устремління занедбане…Тому народ є лише носієм папірців у вигляді бюлетенів під час голосування, а влада - носієм і володарем «бабла».