«Є лише одна ідеологія для всіх епох і народів: людина хоче жити і їсти. Причому жити якомога довше, а їсти – якомога краще».
(Анатолій Іванов, «Вічний поклик»).
Один із класиків колгоспного соцреалізму, зрозуміло, вставив ці гранично цинічні слова у вуста одного з наймерзенніших персонажів свого роману-епопеї. Йому, звісно ж, він протиставив світлі образи простих людей з народу, котрі усім серцем прийняли радянську владу й не шкодували нічого, навіть життя, щоб вона, рідна, міцніла й утверджувалася їм на радість. Щоправда, ота радість була одягнена у куфайку й взута в кирзові чоботи, животіла у землянках, на жебрацькі трудодні, з яких регулярно робила внески (звісно ж, добровільні!) у Фонд миру. А рідна влада, за яку так самовіддано боролися оті, в куфайках і кирзаках, утверджувалася, міцніла та й перетворилася у комуністичну номенклатуру, ненажерливого молоха, завдяки якому існувала «імперія зла» під назвою СРСР. Розкошувати ж номенклатура могла лише за допомогою могутнього репресивного апарату тотального контролю за всім і усіма. Для власного процвітання необхідно було перетворити оту спільноту під назвою «радянський народ» у покірне стало. Це, натомість, вимагало його ізоляції від решти світу й оголошення майже всього, що розташовувалося на захід від «священних кордонів», неприйнятним і ворожим.
Однак це ще не все. Конче необхідно було, висловлюючись на комуністичному жаргоні, «витравити приватновласницькі інстинкти» у людей. Позбавивши мільйони громадян життя, система залишалася послідовною і обмежувала їхнє право, образно кажучи, їсти, тобто мати власність. Дешеві хліб і ковбаса, горілка за 3 руб. 62 коп., придбана на розіграний талон пральна машинка, болгарська дублянка, поїздка влітку у відомчий будинок відпочинку на Чорному морі складали звичний набір середньостатистичного радянського обивателя.
Зміна соціально-політичної формації означала, передусім, зміну форми власності. Від лукавої назви «загальнонародна» вона тепер мала трансформуватися у звичну для цивілізованого світу «приватна». Звісно, було б надмірним оптимізмом (щоб не сказати – наївним ідеалізмом) сподіватися, що цей процес у країні жебраків пройде гладко і безболісно. Але навряд чи хто очікував побачити таку вакханалію з приватизацією, яку дотепники миттю влучно охрестили «прихватизацією». Навряд чи хтось очікував такого розгулу хижацьких інстинктів, найтемніших проявів людської душі, не стримуваних ані нормами моралі, ні Божими заповідями, ні прогнилою правоохоронною системою. Навряд чи хто чекав, що властиві нашому менталітетові хитруватість, зажерливість і заздрісність (навіщо приховувати?) з такою силою вихлюпнуться брудним, смердючим потоком і запаскудять атмосферу в суспільстві. Природне, зрештою, людське бажання мати достойні умови життя в наших умовах перетворилося на боротьбу за місце на маленькому плоті під час катастрофи корабля. Тут уже не до етичних норм чи християнських цінностей – зіштовхнути б ногою конкурента, який теж хоче вчепитися за рятівне суденце, щоб уціліти самому. Ну, а коли вже хтось «присмокчеться» до якогось життєдайного джерела, з якого можна досхочу поживитися, то відтягти його від нього вже не вдасться – смоктатиме, доки не лопне, як переповнена кров’ю блощиця. Апетит після довгих десятиліть зрівнялівки й рівності у злиднях – ненаситний. Водночас культура споживання – в зародковому стані або ж відсутня як така. Рівень загальної культури й виховання – як у печерних пращурів. Стримуючі бар’єри у суспільстві – хирляві, неефективні, до того ж, діють вибірково. Чи може бути ще більш сприятливою атмосфера для утвердження свинства у суспільстві? І яка радість від того, що пануватиме оте свинство вічно? Ось так мимоволі від літературного епіграфа перейшов до літературного закінчення. Класик радянського колективізму поручкався з яскравим індивідуалістом – героєм «Морського вовка» Джека Лондона, капітаном Ларсеном.
Ігор ДУДА.
