У ту мить, коли Михайло Гриб відчинив двері квартири,  його дружина Оксана глянула  на нього спопеляючим поглядом і запитала сердитим голосом:

Стюардеса оголосила англійською і німецькою про початок польоту. Рейс трошки затримали. Дехто з пасажирів нервував. Оксана ж почувалася спокійно. Вона звикла до всього. І якихось зайвих півгодини очікування - маленька дрібничка, порівняно з її життям. Курт, Оксанин чоловік, як і кожен порядний німець, любить порядок. Він з десяток разів дивився на годинник і знизував плечима.

Любе “Гніздечко”, напередодні Різдва хочу  оповісти тобі  історію життя своєї подруги Насті. Можливо, її велика  доброта стане комусь прикладом у житті.

Напевне, мало кому  випадає така  складна доля. Зовсім малими Настя з братом залишилися  круглими сиротами: отруївшись чадним газом, повмирали їх батьки. Виростали діти при бабусі.

За вікном осінь снувала павутиння бабиного літа. Воно сповивало кущі й дерева, літало у повітрі. Природа дихала свіжим золотавим падолистом, встеляючи ще теплу землю.

Надія дивилася на дітей і серце раділо.

- Маринко, зупиняйтеся, додому час, зараз тато з роботи повернеться.

Жінка взяла у свої руки дві тепленькі долоні й поспішила до хати.

Осінь безсоромно роздягала дерева і купала голе віття у холодних дощах. Тетяна забула парасолю. Її вимокла постать була схожа на сумний світ, заволочений важкими сірими хмарами. Не поспішала, аби сховатися від пронизливого вітру. Тіло висушити, обігріти можна. А душу?

Про це молода сім’я почала мріяти три роки тому, одразу після одруження. «На весілля нам подарували гроші, їх не вистачало навіть на однокімнатну квартиру, - розповідає Володимир. – Залишалося або знімати житло, або їхати на заробітки». 

Огорнена благовісною церковною тишею, Уляна заклякла перед іконою Христа. Служба Божа закінчилася годину тому, а вона не поспішала додому: тут, у стінах святого храму, душевно розписаного сумирними ликами святих, їй було відрадно і надійно.

- Нам потрібно розлучитися.

- Що нам потрібно? – не розчула Неля через гамір і оголошення про реєстрацію на наступний авіарейс.

Лист перший. Осінній. (Йому)

«Доброго осіннього дня тобі. Щойно повернулася з нашого парку. Тепер я ходжу туди сама. «Не поспішай, - шепоче мені осінь, – тебе все одно ніхто не чекає». Я зупиняюся і слухаю… Концерт осіннього падолисту. Він схожий на оксамитовий голос віолончелі. Може, це грає вітер. А, можливо, це плід моєї фантазії і терпких спогадів. Парк живе цією дивовижною музикою. А вечір, захоплений у полон осінньою мелодією, приходить все раніше і раніше.

Любе “Гніздечко”, дозволь розповісти тобі свою життєву  історію. Можливо, хтось з читачів щось порадить мені, допоможе?

Кажуть, якщо хочеш зрозуміти людину, треба заглянути їй у вічі, бо вони - дзеркало душі. А якщо протягом дня у них заглядають десятки пар дитячих оченят? Хіба можна після цього бути байдужою, не любити маленьких пацієнтів, котрі, хоча й чужі, за довгі роки праці у педіатрії стали майже рідними?

Моя мама – уродженка  Чортківського району.  Її рідне село – дуже гарне, оточене лісами й перелісками. Сьогодні тут мешкають понад тисячу сімей.

Але моя нинішня розповідь про часи й події минулого століття, коли ще живі були мої дід і бабця.

Ніхто не знає, звідки Марія привезла свою донечку. В селі трохи побалакали та й перестали. Людмила зростала красунею. І в школі гарно вчилася. Матір гордилася донькою. Плекала її, берегла.

Дорога наша, шановна “Свободо”. Насамперед хочу подякувати, що є така газета, а в ній “Гніздечко”, з якого можна почерпнути океан корисної інформації.

Тоненькі зморшки щедро засіяли обличчя цього чоловіка і голова сивим туманом покрилася. Погляд довжиною у 90 років він усе частіше спрямовує у дні, коли молодий, сповнений енергії та сил, працював для своєї сім’ї, боровся за волю рідної неньки України. Доля не поскупилася на життєві випробування для цієї людини.

Федір Маріаш раз у раз поглядав на прочинені двері і йому  ставало тривожно на душі.

Він лежав хворий і не міг навіть підвестися. А за дверима  світило сонце і десь недалеко  грався п’ятирічний онук Юрась.

Я – пенсіонерка.  За 38 років трудового стажу заробила 800 гривень пенсії. Тому, аби вижити і хоч якось допомогти дітям, поїхала на роботу в Італію. Недавно приїхала у відпустку додому, планувала залишитись на батьківщині. Хотілося  жити у рідній   домівці зі своїми дітьми та онуками.