Я – пенсіонерка. За 38 років трудового стажу заробила 800 гривень пенсії. Тому, аби вижити і хоч якось допомогти дітям, поїхала на роботу в Італію. Недавно приїхала у відпустку додому, планувала залишитись на батьківщині. Хотілося жити у рідній домівці зі своїми дітьми та онуками.
А як же Наталя? У снах і наяву бачила Ольга в невістках тільки її, Наталю. Про це ж і синові не раз писала. Та й Володя ніби не байдужий був до дівчини. А тут раптом якась – чужинка. Її, зовсім незнану й чужу, вже майже ненавиділа. Та як вона посміла?.. Володя її, тільки її, єдиний син. Та й батьки Наталки сподіваються на взаємність, завжди розпитують про Володю. Невже він не пам’ятає, як Наталя на проводах плакала, коли він сідав в автобус. Та вони і в школі разом вчилися, і за партою однією сиділи...
Софія Петрівна Лавро прийшла в редакцію газети «Свобода», щоб знайти минулорічну публікацію про участь у визвольних змаганнях українських патріотів. Серед героїв цієї публікації був її старший, рідний брат Микола Лавро.
Свого часу енкаведисти ретельно і довго його розшукували, розставляли пастки, а батька Миколи часто допитували і катували, після чого він занедужав і через півтора місяця помер.
І все ж Миколу у 1952 році вислідили, арештували і засудили у Тернопільській тюрмі до смертної кари. Після вироку він замість останнього слова попросив скрипку і заграв на ній мелодію нинішнього Гімну України. Після цього пішов на смерть. Він прожив 31 рік, з них 13 віддав боротьбі за незалежність України.
Сусіди не впізнавали Миколу. Вірніше, тепер інакше як Миколою Петровичем його ніхто не кликав. Відколи повернувся з-за кордону, ніби підмінили чоловіка. Колись був Микола веселим, душею товариства, першим жартівником на селі. А тепер став гордовитим паном: не кожному й руку подасть, не з кожним привітається…
Старенька Софія, мати Миколи, навіть до сусідів навідується крадькома, коли сина нема вдома. Бо він заборонив їй виходити за подвір’я: «Що доброго у тих посиденьках, мамо? Жінки нічого більше не вміють, лишень язиком плескати і плітки збирати».
Ми вирішили «розслабитися». Ми – це Нінка, Наталка, Іванка, Катерина і я. «Розслабитися» у розумінні п’ятьох леді (так нас називає Нінка), означає посмакувати філіжанкою кави і новинами а-ля «радіо спідниця».
Подій у житті кожної леді з дипломом про вищу освіту, малими зарплатами, боргами й побутовою невлаштованістю чимало, і кожна з них суттєва: нова придбана річ, нове романтичне захоплення, звістка про те, що хтось із знайомих виїжджає за кордон на ПМЖ або на заробітки.
Нелегкими бувають життєві стежини. Інколи здається, що життя втратило сенс, але молитва до Всевишнього здатна творити чудеса…
У правдивості цих слів не раз пересвідчувалася і моя прабабуся – Марія Петрівна Фарина, яка мешкає у селі Мишковичі Тернопільського району. Вона надзвичайна жінка зі щирим та люблячим серцем, легкою вдачею, але нелегкою долею.
Народилася бабуся 25 квітня 1924 року в селі Велика Лука, нині – Тернопільський район. До десяти років її виховувала мати, а потім опікувався дівчинкою дядько з Мишкович. У нього не було своїх дітей, тому полюбив племінницю наче рідну доньку.
Усе своє дитинство Марія важко працювала. Допомагала по господарству, обробляла поле площею 5 гектарів. Коли вдома не було й копійчини, то пекла хліб і на плечах носила в Тернопіль продавати, щоб заробити трохи грошей.
- Ви хотіли б доньку чи сина?
Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу:
- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися...
- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…
Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.
Цей лист надійшов на сайт “Свободи” з далекої Італії. Автор, на жаль, не вказав навіть свою імені. Напевне, спрацювала чоловіча скромність.
Але надто вже щирими видалися нам адресовані незнайомій жінці слова. Та й, врешті, не так часто чуємо ми освідчення в любові. Особливо через прожиті літа, коли у щоденних клопотах, у сімейних буднях губляться почуття. Тому цей лист адресований трішки усім нам: прочитаймо, задумаймося, гляньмо в очі коханої людини. І нехай навіть легенький дотик до руки подарує вам хвилину щастя.
Здрастуй, друже! Пишу тобі о першій ночі. Знаєш, це для мене найкращий час - навколо тиша, заснуло стомлене місто, лише поодинокі автомобілі турбують його спокій гуркотом двигунів. Солодко спить твій похресник з подушкою в обіймах, набігався малий пустун, набирається сили для завтрашніх пригод. Заснула також і дружина після нелегкого робочого дня та галасливих баталій з сином - у непосидючого шибеника ніколи не розряджаються батарейки, він потребує все більше уваги.
