Огорнена благовісною церковною тишею, Уляна заклякла перед іконою Христа. Служба Божа закінчилася годину тому, а вона не поспішала додому: тут, у стінах святого храму, душевно розписаного сумирними ликами святих, їй було відрадно і надійно.

З її великих вицвілих очей котилися рясні сльози. Нині минуло п’ять років, як помер її чоловік. Згас за кілька тижнів від невиліковної хвороби. Чому вона, авторитетна фельдшерка у селі, не змогла врятувати свого Миколу? Як могла допустити до порога його смерть? Такі думки свердлили її мозок до болю, до крові, не давали спокійно жити.

Єдиною її розрадою тепер став син Антон. Він – батькова копія. Такий же високий, поставний, з густим хвилястим волоссям і карими очима. Гадала Уляна – приведе син невістку у дім, яку вона полюбить, як рідну доньку, і заживуть вони у мирі та злагоді.

Та син ніби не чув її, коли заводила мову про його одруження. Створив невеличкий бізнес, зробив ремонт у домі, гарно упорядкував подвір’я. Здається, тепер є усе для синового щастя. Тільки щастя самого чомусь – нема…

І ось вкотре вимолює Уляна у Господа долі для сина. Чим же Антон гірший від інших? І вродливий, і не пияк. Он сусід, друг Антона, і випити любить, і непоказний сам, а яку гарну дівчину взяв! Усе село дивувалося! Хіба ж це справедливо?

«Боже, прости. Прости мені за такі слова! І – допоможи!» - мовила Уляна так розпачливо, що й не почула, як хтось легенько торкнувся її плеча.

Незнайома жінка допомогла звестися на ноги, поправила шаль на її голові: «Не плачте. Давайте поговоримо. Присядемо на лавочці у дворі».

Замкнутій, неговіркій за характером Уляні чомусь, як ніколи, захотілося виговоритися перед цією приємною жінкою, що назвалася Мирославою. Мов хвилі тихої річечки, пливли з її уст довірливі слова.

Жінки обмінялися номерами телефонів, і з тих пір майже щодня телефонували одна одній. Виявилося, що Мирослава виховувала доньку сам: чоловік залишив її, як тільки-но дізнався, що вона чекає дитину.  Мирослава не дорікала йому, не переслідувала… У свої 36 вона уже перестала надіятися на принца на білому коні, свою вагітність вважала Божим даром. Тому й донечку назвала Даринкою.

Дівчинка росла гарненькою і розумною. Відмінно навчалася в школі. Незважаючи на слабке здоров’я, Мирослава підзаробляла в’язанням і шиттям, бо хотіла за будь-яку ціну вивести доньку в люди.

Однак Даринці, як і тисячам українок, випала гірка заробітчанська праця - роботи за професією після закінчення вузу знайти не змогла.

Навіщо лукавити – матеріально стало їм жити легше. Та серце матері крається за донькою – як їй там, на чужині? Чи не приховує Даринка щось від неї? Скоро доньці – 32. Мирослава хотіла б уже онуків няньчити, та Дарина чомусь обминає розмову про особисте… Гнітить Мирославу така невідомість, тому вона, як ніхто, розуміє свою нову подругу Уляну, син якої на два роки старший від Даринки.

Останнім часом вони з Уляною дуже подружили. Разом щонеділі ідуть до церкви, разом гуляють у парку. Можливо, прив’язалися жінки одна до одної тому, що долі у них чимось схожі: обидві – без чоловіка, в обидвох – неодружена доросла дитина.

Якось по дорозі до церкви Уляна сказала: «Кажуть, молитва має особливу силу, якщо просити Бога не за себе, а за чужого».

З тих пір Уляна стала молитися, щоб Бог послав гарну пару Даринці, а Мирослава молилася – за Антона.

Скільки було тих щирих, нелукавих молитов за два останніх роки - знає хіба Господь. Та в житті їх дітей нічого не змінювалося. Зі смутком в очах жінки спостерігали, як чужі діти брали шлюб у церкві; гуляючи в парку, не раз оглядалися на щасливих молодих мам із дитячими візочками.

Минали за днями дні. А з ними і ще одна осінь – пора весіль.

Одного листопадового ранку тишу в помешканні Уляни порушив телефонний дзвінок. «Вибач, подруго, може, розбудила тебе. Спішу поділитися новиною! Днями приїжджає Даринка. Хоче познайомити мене зі своїм нареченим. Ні, ні, він – не закордонний пан, а наш, місцевий чоловік. Я така щаслива, подруго, така щаслива! Ти мене чуєш?» - лепетала радісно Мирослава.

Уляна ніби заціпеніла. Не могла вимовити й слова. Звичайно, вона рада за Даринку. Чи ж не за неї вона молилася? І все ж десь у глибині душі вмить прокинулося її друге «я», яке ніяк не хотілозмиритися: чому Даринка, а не Антон?

Вона немолода уже. Важко буде колись помирати, знаючи, що син залишився сам. Яка ж щаслива Мирослава… Нарешті дочекалася…

Усього півроку минуло, як Даринка приїжджала додому, та Мирослава ледве її впізнала: сучасна стрижка, модний макіяж... Донька помітно схудла, стала сміливіша, впевненіша.

Мирославі не терпілося побачити майбутнього зятя: хто він, як його звати? Де вони познайомилися із Даринкою?

«Чого-чого, а терпіння тобі таки бракує, мамочко», - Дарина обняла матір за худенькі плечі. І розповіла, як півроку тому, коли вона була удома, зайшла якось до універмагу. Хотіла купити собі перстень із бурштином. Коли приміряла, перстень несподівано вислизнув і покотився до ніг молодого чоловіка, що зайшов до магазину. Даринка розгубилася, зашарілася.

«Ось, візьміть перстень», - сказав він коротко і подарував Дарині такий ніжний погляд, що вона зрозуміла – це він!

«Розумієш мамо, я серцем відчула, що Антон – моя доля! І справді – він чекав мене біля універмагу».

Та Мирослава вже не чула доньчиних слів. Обличчя її паленіло, серце, здавалося, ось-ось вискочить із грудей.

«Антон? Ти кажеш, його звати Антон? Може, доню, ти ще й знаєш ім’я його матері?»

Дарина не розуміла – до чого тут його мати? Однак відповіла: «Знаю. У неї рідкісне і гарне ім’я – Уляна».

Мирослава дивилася на доньку як заворожена. Гарячий струмінь обдавав кожну її клітинку. Їй забракло дихання.

Дарина захвилювалася: «Та що з тобою, мамо?»

«Усе добре. Усе дуже добре, донечко», - заметушилася Мирослава по кімнаті, шукаючи свій телефон. Неслухняними пальцями натискала кнопки:

«Уляно! Ми будемо з тобою свахами. Уявляєш, наречений Даринки – твій Антон! Приходьте до нас разом, чуєш? О, Боже, не можу повірити – хіба таке може бути?

Кажуть, чудес не буває. Виходить, молитва таки добре  допомогла...

Марія МАЛІЦЬКА.

м.Теребовля.