Скільки того життя лишилося? За вісімдесят цієї осені повернуло, а Господь і досі тримає її у світі.  Молодшу сестру, Ганнусю, забрав, похоронили вчора. Пора і їй стати на правді перед Всевишнім.

Ярина жує скоринку, запиваючи теплим молоком. Сусідка півлітра принесла. Добра душа, не раз вгостить її, стареньку, гарячим супом чи борщем. Не хочеться Ярині у своїх літах уже нічого для себе готувати.  Син з невісткою  та внуками мешкають у столиці, приїжджають нечасто, зате телефонують майже щодня.

Ярина  закриває повіки, усміхається беззубим ротом: навіть її, стару бабу, навчили по тій мобілці говорити.

- Як ви там, мамо? Чи здорові? – щодня перепитують  як не син, то внуки. І невістка цікавиться.

Добре, діти. Тепер усе в неї добре. Бо головне – то душевний спокій.  Знайшла його, коли майже через чотири десятки літ помирилася з сестрою. Слава Богу, встигла.

Ярина шепоче молитву. Тоненька  павутина спогадів тягне її у минуле. Десь там, далеко за обрієм, залишилися молоді літа. І її кохання до хлопця з сусіднього села - столяра Петра. Сохла за ним, може, і склалося б у них. Якби не сестра. Не встиг Петро приглянутися добре до неї, Ярини, як весела щебетлива Ганнуся  ледь не сама запропонувала Петрові  одружитися з нею. Мовляв, дивися, які  ми ставні, яка ж то гарна пара буде.

Батьки  не перечили, сестра вийшла заміж, а в серці Ярини поселився  пекучий сум. Найболючіше – жити в одній хаті. Переймати жагучий погляд Петра – не їй, а Ганнусі призначений. Чути його голос, сміх...

Незадовго у молодих  народилася донька, Вірця. А Ярина перебралася доглядати  батькову двоюрідну тітку у кінець села.

Рідко заходила в гості до сестри. І до себе нечасто запрошувала. Хіба Вірцю. Любила  Ярина дівчинку, обдаровувала цукерками, обновками. Це ж і в неї могла бути ось така  донька від Петра.

Рідні, сусіди дивувалися: чого це Яринка  заміж не виходить? Вродою Бог не обділив, залицяльників теж не бракує. Літа жіночі – як бистра вода, збіжать – не повернеш.

То правда. Вже й тітка відійшла у засвіти, а Ярина не спішила ділити ні з ким свою самотність.

Якось  обмовилася батькам, що протікає у її старій хатині дах, треба майстрів знайти, перекрити.

- Будеш чужим людям гроші платити. Он прийде мій Петро, ще сусіда попросить та й залатають твою хату, - запропонувала Ганнуся.

Робота врешті виконана. Вечеря на столі. Ярина  припрошувала  чоловіків до запеченої качки та вишневої наливки.

- Господаря тобі треба, Ярино. А то і хата, і жінка пропадає, - залицявся  підпилий сусід.

- А й справді, чого не знайдеш собі  нікого, Ярино?

- Такого, як ти, Петре, більше нема. А іншого – не хочу, - віджартовувалася з усмішкою на обличчі, з мукою в серці.

Сусід зібрався додому. Петро залишився ще попідкручувати дверцята у шафах, полагодити  розсохлі табуретки. Зразу видно: нема чоловіка у  хаті.

Ярина  дивилася на міцні, обвітрені  дощами і сонцем, Петрові руки. Коли ж, як  не тепер? Один-єдиний раз і забути. Ганнусі – усе життя. Їй – коротка щаслива мить.

Принижувалася і просила. Зізналася, що стільки літ носить тугу  в душі, більше – несила. Поклялася: не дізнається ніхто й ніколи.

Слова Ярина дотримала. Скільки батьки, сестра не  намагалися  випитати, хто ж батько її майбутньої дитини, вона - ні пари з уст. Аж поки  не народився Андрійко. Попросила Ярина за  хресну сестру.

- Мамо, тату, дивіться, а  малий на нашу Вірцю схожий, на Петра, - дивувалася Ганнуся.

- Нічого дивного. Кажуть, на кого вагітна жінка задивилася, на того й дитя буде схоже. Чи ти проти, Ганнусю? - намагалася жартом відбутися Ярина.

Пронесло. Але  підростав Андрій і  Ярина розуміла: шила у мішку не втаїти. Син – викапаний  Петро.

Якось стала сестра на порозі.

- Як ти могла, Яринко, вкрасти мого чоловіка? Влізти, мов гадина, у  мою сім’ю?

Чи вона із сином заважають їм і далі щасливо жити? У селі майже не бувають. А захоче Ганнуся, то взагалі виїдуть кудись, в іншу область, далеко. Врешті, вона, Ярина, перша покохала Петра. А вкрала його Ганнуся. Тепер вона відщипнула лише  маленький кусочок щастя. І більше ні на що не претендує. Нехай сестра усе забуде і просто живе. А вона народила сина для  себе, он сороківка на носі, то хоч втіха є.

Легко сказати. Як це - просто жити?  Зустрічатися, родичатися як?

- Ти зруйнувала мою сім’ю, Ярино. І ти мені більше – не сестра. Не хочу  тебе бачити ніколи. Вважай, ти померла для мене. І можеш забрати собі те, що вкрала, – Петра. Такого, зрадливого,  мені його теж не треба.

Ганнуся  слова дотримала. Вигнала Петра. Знічений, прибитий, мов пес, з’явився котрогось дня у Ярининій хаті.

Жили – мов чужі. Ярина бачила, як сумує Петро. За Ганнусею, за Вірцею. Малий Андрійко не розумів, чому  дядько Петро став раптом його татом. А мама  більше не ходить до бабусі  з дідусем, до похресниці Вірці.

Став Петро їздити на сезонні роботи у Миколаївську  область. Котрогось літа не вернувся. Подейкували, що пристав до степовички з дитинкою і залишився там жити.

Сестри ж так і не зійшлися. Навіть на похороні батька, а через декілька літ і матері, Ганнуся  не заговорила, не обмовилася словом до Ярини. Сторонилася  тітки з Андрійком і Вірця.

Зістарилися, дітей одружили, а ніщо не змінилося. Не те, що сестра, Віра обминала  її подвір’я десятою дорогою.

Почула Ярина, що тяжко хворіє Ганя. Не витримала, зібралася  з духом  і пішла.

Біле воскове обличчя  сестри лежало в обрамленні вишитих подушок. Ганнуся ще замолоду любила класти узори на полотно. Привчила до цього й Вірцю, тож не дивно, що їх хата потопала у вишитті.

- Ти, Яринко?  Прийшла? А я, як бачиш, не встаю уже. Сядь біля мене ближче. Побалакаємо трохи, а то Віра все часу не має.

Ніби і не ворогували ніколи. Нащо ж вони втратили одна без одної стільки літ?

- Прости мене, Ганнусю...

- І ти мене, сестро, прости...

Обнялися, плакали.

На порозі – Віра.

- Зате я вас не прощу ніколи, тітко Ярино. Не ходіть до нас більше. Це ви забрали в мене батька, а маму зробили нещасною.

А більше й не було потреби йти. Наступного дня Ганна померла.

Ярина шкандибала за труною, тримала у храмі тремтячими руками свічку. Відчувала: і їй у цьому земному світі залишилося  недовго.

Думала про це тепер, за нехитрою вечерею. Треба подзвонити синові, нехай приїде. А ще мусить піти до Вірці, хоч і не запросила та Ярину навіть на поминки за сестрою. Вона не ображається. Мусить сказати, щоб таки простила Вірця. Якщо не її – то Андрія. Не можна так довго ворогувати братові з сестрою. Бо що то є людське життя? Перебрала он своє за один вечір. Несуттєве – забулося, просіялося з пам’яті, мов крізь пальці пісок. Залишилася тільки молитва. І хлібна  скоринка.

“А де ж мої заробітки, діти?”

Марія приїхала з Італії розлучитися з чоловіком. Роман аж стогнав від несподіванки і болю: як же це може бути? Тепер, коли далеко за плечима молоді літа. Донька заміжня, двоє внуків по хаті бігають. Син одружується після Різдва. Уже зі сватами подробиці весілля  обговорили, ресторан замовили, меню склали. Майбутня невістка усе те дружині по скайпу, чи як воно там в інтернеті називається, розповідала, вносила уточнення – усе так, як  хотіла Марія. 

Правда, уже давно нема поміж ними особливого тепла, як у подружжя ведеться. Але ж звідки йому взятися, коли Марія  півтора десятка літ по закордонах мотається, гроші заробляє. Спочатку дім треба було викінчити. Потім доньку в інститут влаштувати, вивчити. Опісля  квартиру в місті купити: нехай хоч донька не знає тяжкої сільської  роботи, як вона, Марія, – твердила дружина. Опісля  подібна історія повторилася  з сином.

Роман спочатку   сердився, вмовляв дружину повернутися додому, пильнувати дітей, а ще - паралізовану матір, прикуту  до ліжка важкою недугою. А на заробітки поїде він: чи до Києва, чи в Москву, або ж навіть кудись далі, за кордон.  Марія  ж нехай  буде вдома, бо жінці  таки легше  знайти спільну мову з донькою-підлітком,  щось порадити, підказати. Та й син був ще зовсім малим, до першого класу лише  пішов. Про тещу взагалі  окрема розмова: як то зятеві доглядати хвору літню жінку, якщо є рідна дочка.

Марія не згоджувалася. Переконувала: жінкам  набагато легше  влаштуватися на роботу, наприклад, у тій же Італії, ніж чоловікам. Та й заробляють вони більше. Марії пощастило особливо. Стара синьйора жила віддалено, за містом у горах, тож сини навідувалися до  неї рідко. Зате Марії платили щедру винагороду за те, що сидить з їх матір’ю на відлюдді. Вона ж почувала себе у сеньйори не наймичкою – подружкою, а, може, й родичкою.

Просив Роман і по-іншому Марію: взагалі  не їхати, як мовиться, на пошуки довгого карбованця. Бути удома: з ним, з дітьми. Працював  муляром, малярем, займався ремонтами не лише у їх приміському селі, а й у Тернополі. Тож заробіток мав постійний і непоганий. Може, дещо менший, ніж у  Марії в Італії, але зате  уся сім’я була б разом. А дім викінчити, умеблювати можна, наприклад, не за рік, а за два-три.

Марія ж хотіла усе й одразу. Тож хай Роман ліпше сидить вдома, пильнує дітей, господарку, доглядає матір, а вона гроші надсилатиме.

Він і сидів. Був  за тата і маму, за няньку і куховарку. Кожну копійку, надіслану Марією, вкладав у справу. Сам  майстер, тож нікого на допомогу не кликав, викінчив хату – як лялечка.

Варив, прав, ходив на батьківські збори до школи, вчив з сином  уроки, вибирав  випускне плаття для доньки. Теща вдячно кликала Романа сином.

Зрідка  додому навідувалася  Марія. Оглядала критичним оком  ремонти у  хаті, у недавно  купленій доньчиній квартирі. Робила зауваження Романові, мовляв,  очікувала ліпшого. Жалілася, як  нелегко їй там, в Італії. Як сумує за рідними.

Але очі  видавали інше. Діти тішилися дорогими подарунками, а Роман ловив на собі чомусь співчутливі тещині погляди.

Уже й донька вийшла заміж, народила дітей і тепер часто  привозила дідусеві бавити онуків. Роман розумів молодих: вдень - на роботі, ввечері хочеться відпочити. А він і так  до хати   прив’язаний: лежачу тещу саму надовго не залишиш.

І ось приїхала Марія. Думав Роман, що завітала, аби відсвяткувати з сім’єю Новий рік, Різдво. А, може, і назавжди вернулася: скільки  і навіщо  чужі кути витирати?

Роман помилився. Марія приїхала розлучитися. Відверто зізналася, що давно має там, за кордоном, іншого – італійця. Сина її старої сеньйори. Дружина його померла, тож Марія, котра спочатку  була за коханку, тепер стане законною дружиною.

Так і промовила – виклично-зухвало. Ніби звання коханки  ще треба заслужити, подумав Роман.

Звісно, треба. Бо таких, як  вона, Марія, заробітчанок в Італії хоч греблю гати. А італійців, що бажають з ними одружитися, небагато. Тож хай Роман що хоче каже, а їй таки пощастило.

А як же він, матір, онуки, діти? Їх сім’я...

Марія іронічно посміхалася: про що він, яка сім’я? Як можна казати про те, чого давно не існує.

Ділила майно. Точніше, не залишала Романові нічого. Хату в селі вирішила продати, докласти гроші  на квартиру для сина у місті. Решта – доньці на нову машину будуть. Роман до останнього сподівався схаменути дружину.

- А матір куди? Чи в тебе нема уже нічого святого?

- Матір – в інтернат. У дім престарілих. Там, за гроші, окрему кімнату дають. І нянечку найняти можна.  Лікар, медсестри на місці. Ти ж постійно жалівся, що тобі було з нею важко, звідки ж тепер стільки співчуття? Тобі у цій хаті взагалі нема за що триматися, та й записане обійстя на мене, чи забув? Врешті, тут усе зроблене за мої гроші.

Але моїми руками, подумав Роман. А що господарка записана на Марію – правда. Але досі він не надавав цьому особливого значення.

Сподівався, що  хоч діти стануть на його захист.

- Тату, не ображайся, але мама нам дала у житті таки більше, ніж ти. Квартиру, меблі, машину мені купила.  Вивчила.

Це - донька.

- Мама стільки років на заробітках. Для нас старалася.

Почув слова сина.

А де ж мої заробітки, діти? Де ті недоспані ночі, коли ви хворіли? Коли треба було скупати, нагодувати, поплакати, посміятися, просто поговорити?

Сумними очима дивилася на Романа тільки теща. Паралізована, давно уже не говорила. Роками  розмовляв з нею лише  він: втішав, підбадьорював.

Тепер – мовчав. Не знав, де  подінеться, коли Марія  продасть обійстя. Крім цієї хати, у нього справді більше нічого нема. Вертатися до батьків, де живе сестра з чоловіком? Кому він там потрібен? Стільки років у нього своя сім’я.

Через тиждень мав відбутися суд.

*   *   *   *   *

Дві невигадані історії. Надто різні, зі своїми героями і подіями. Та мені  захотілося їх об’єднати. Мабуть, тому, що люди, про яких  розповіла, можуть ще стати щасливими.

Зіна КУШНІРУК.