Оксані вже ось-ось тридцять - кілька днів до ювілею. Ні, краще, подумала, до дня народження. Бо думка про ювілей робила її ще старшою, ще сумнішою…
Хтось скаже: чого журитися, всього ж тридцять, попереду все життя. Якщо так подумає літня людина – буде права по-своєму. А молода дівчина, скажімо, двадцятирічна, подивиться на неї, як на жінку, а не на юнку... Вік же не обдуриш...
Отак думала Оксана про своє життя, що в одну мить розлетілося на дрібні шматочки. Про Андрія, з яким прожили 8 років, а здається, начебто й не жили разом. Ні сім’ї, ні дітей…
Він любив її. Хотів бути з нею усе життя. І як могло статися, що розлюбив, проміняв на іншу. Ставила собі сотню отих “чому?”. Хоча й так знала, через що так вийшло. Бо не любила. Його вона не любила…
А він недовго терпів це нерозділене почуття. Тож почав звертати увагу на інших жінок. Аж поки не зустрів її, свою юну студентку. Висока, вродлива, головне - молода. Оксана знову подумала про свої роки. Хіба можуть її тридцять літ потягатися з чиїмись двадцятьма? Та й, зрештою, хіба лише у роках справа…
І чи потрібно їй це взагалі? Хіба заради своєї гордині чи прикрого відчуття, що її покинули. Адже не любила і не любить його. І відпустила Андрія легко, без слів і образ. Він залишив їй усе – квартиру, речі. Зібрав сякий-такий одяг і пішов. Але пішов щасливий - до неї, до іншої.
- Я винен, бо хотів одружитися з тобою за будь-яку ціну, знаючи, що ти любиш іншого. Тільки тепер зрозумів, що таке взаємне кохання, - сказав на прощання. - Бажаю й тобі зустріти таке…
А воно ж було в Оксаниному житті. По-справжньому, щиро любила вона Ярослава. І він так чекав кожної зустрічі з нею. Вона ж знала, що кохають її і Андрій, і Ярослав. І крутила обома хлопцями дівчина, як уміла…
Щоправда, Андрій бачив і розумів усе, мовчки тримав свої почуття глибоко в душі. Та Оксані про них тяжко було не здогадатися. І не тільки вона знала - у їх компанії усі знали про це, але чомусь вважали, що це тимчасове, це минеться. Усією компанією ходили у кафе, бари, на дискотеки, бродили разом до півночі містом… Молоді ж були…
А ось і їх улюблений бар, уже й назву змінив. Зайшла всередину – інтер’єр не той, інший дизайн, столики. І з відвідувачів ніхто не сидить поодинці, всі компаніями. Вже думала повернутися і вийти, та щось зупинило її.
Мовчки підійшла до столика біля вікна. За вікном – лагідна й сонячна днина, а у неї на серці – відчай. І не тільки тому, що через кілька днів – тридцять, а й від того, що не втрималась - таки пішла минулої суботи до Будинку щастя. Знала, там зустріне Андрія - на його весіллі. Стояла далеко, щоб її не побачили. Заховалася за плакучу вербу. Не плакала - зачерствіла душа, почуття всі наче залишилися в минулому. Якби виплакалася, може, полегшало б. А так…
Ось так само колись спостерігав за їх з Андрієм весіллям Ярослав, розуміючи, що все ще можна поправити. Вона ховалася і дивилася, а він тоді повів себе по- іншому: вийшов до наречених, подарував квіти, побажав щастя. «Може, передумаєш, ще не пізно?»- коротко, але щиро запитав.
Оксана аж затерпла уся. Розуміла: все, що відбувається, безглуздя, так не повинно бути. Вона виходить заміж за того, кого не любить. Певні непорозуміння, ревнощі вплинули на їх взаємини, але не розбили кохання. Глянула на Андрія, на маму... Стало шкода і їх, і себе, та й люди що скажуть. «Не передумаю. Будь щасливий», - відповіла так само коротко...
Того дня кружляла в танці, як справжня наречена: з високо піднятою головою, щаслива, усміхнена... А потім усі вісім років заміжжя шкодувала, що вчинила так. З Андрієм жила, не кохаючи його. Він відчував це, постійно докоряв, називаючи її під час сварок зверхньо «наречена закордонного пана» - адже Ярослав відразу після їх весілля виїхав до Америки.
- Привітик, Оксано, - почула поряд.
Підвела погляд. Ні, цього не може бути - Ярослав давно в Америці. Відтоді майже про нього не чула. Їй забракло повітря…
- Де ти узявся тут? - тільки й спромоглася сказати.
- Ти не рада мене бачити? - запитав Ярослав якоюсь уже, здалось їй, чужою мовою. А їй і далі здалося, що це не може бути він.
- Рада, просто все так несподівано… Навіть не знаю, як реагувати…
- Через наших спільних друзів мене розшукав твій Андрій…
- Вже не мій…
- Знаю, Андрій усе розповів мені. Попросив у мене вибачення. Сказав, що був би радий, якби я прилетів в Україну, до тебе.
- До мене?..
- До моєї нареченої… Жінки, котру люблю.
Галина ВАНДЗЕЛЯК.
