Надія дивилася на дітей і серце раділо.
- Маринко, зупиняйтеся, додому час, зараз тато з роботи повернеться.
Жінка взяла у свої руки дві тепленькі долоні й поспішила до хати.
Як часто вона згадувала цю щасливу прогулянку з дітьми! Як виявилося згодом - останню. Бо вже наступного дня карета «швидкої допомоги» мчала її до лікарні.
Завжди здоровій Надії врапт стало погано. Відтоді й почалися тривалі медичні обслідування, здавання аналізів і нестерпні дні перебування на лікарняному ліжку. Боролася за життя, як могла, коли ж потрапила на операційний стіл онкодиспансеру, - сили почали танути.
Після кількамісячного поліпшення здоров’я Надія знову опинилася на лікарняному ліжку.
- Володю, привези до мене завтра дітей, дуже хочу їх побачити, - попросила жінка. А в очах її - сльози, перемішані з болем, тугою і усвідомленням найстрашнішого.
- Мамо, чому ти в хустинці, де твої гарні чорні коси? - не вгавав маленький Ігорчик.
- Не займай маму, синку, - сварився батько.
Надія наче й не почула запитання. Посадила на коліна синочка й донечку, міцно притиснула до грудей. Зібравши останні сили, почала розмову:
- Маленькі мої, бачите, як гарно на небі світить сонечко, які чудові хмаринки і голубий-голубий простір. Десь там живе Бозя, якого ви просите, щоб дав вам усе, чого бажаєте. Але дитячих прохань так багато, що Богові потрібна допомога. Незабаром я піду на небо, поселюся на якійсь хмаринці і буду дивитися на вас щодня, а ви моліться, щоб мені добре було.
- Мамо, ми хочемо з тобою! Не йди! - вигукнула Маринка.
- Ні, ви ще маленькі. А татові хто допомагатиме? Я мушу, так треба. А тепер ідіть, будьте слухняними і пам’ятайте, що я вам сказала.
Коли діти вийшли з палати, мовила до чоловіка:
- Не приводь їх більше сюди. Хай не бачать мене такою. Хай запам’ятають здоровою, - впала від безсилля на подушку і заридала, як маля.
Через місяць Надії не стало. Діти довго сумували за мамою, коли ж було дуже важко, бралися за руки, вибігали на вулицю і спостерігали за білими хмаринками – а раптом маму побачать, вона ж там живе?..
Минули роки. По-різному складалося життя. Та невдовзі Марину й Ігоря чекало нове випробування. В автомобільній катастрофі загинув їх батько зі своєю новою дружиною. Марина на той час уже заміжньою була, доньку виховувала і жила з сім’єю окремо. Ігор навчався на першому курсі університету. Після трагедії залишився у квартирі сам. І не помітив, як зв’язався з сумнівною компанією, як вперше спробував наркотики, як скоїв першу крадіжку, щоб дістати гроші на дурман.
…Того вечора у квартирі було особливо весело. Хтось із «друзів» дістав нормальну дозу, тож намічалося щось грандіозне. Ігор узяв шприц, проколов голкою вену і ввів собі наркотик. Стало дуже добре. Так, як не було ніколи. Але раптом щось пролетіло, наче вихор, він почав то падати, то знову підніматися. Хотів дійти до дверей, та не міг. Чи це було насправді, чи примарилося, - не розумів. Почув якийсь дивний звук. Підняв догори очі і побачив білу хмаринку, а на ній - маму. Вона нічого не сказала, лише взяла Ігорчика на руки і хмаринка помчала їх…
...Незнайомі голоси долинали до нього зовсім близько. Ледь розплющив очі.
- Лікарю, хворий отямився, - сказала молоденька медсестра.
- Ну, хлопче, думай тепер, адже з того світу тебе витягли.
- Що зі мною?
- Ти ще запитуєш! Сильне передозування наркотиками. Всіх твоїх друзів поховали. Ти один вижив. Вибрався якось з квартири і лежав біля дверей, де сусіди й побачили його.
- То мама, - промовив безсило.
- Що мама? - не зрозуміли медики.
- Мама винесла мене на руках, на білій хмарині летіли…
- Ще й досі у тебе галюцинації.
Ігор не став сперечатися, бо знав: його врятувала мама.
…Служба в церкві закінчилася. Молодий священик вийшов із храму, сів в автомобіль. Сьогодні він поїде на цвинтар - уже двадцять років, як немає мами. Ігор поклав на могилу букет білих лілей.
- Рідна моя, тепер я молюся за тебе щодня, як ти колись просила. Завдяки тобі я народився знову. Прийняв нове життя.
Було безвітряно. Чи так здалося, бо замрівся, чи це було насправді: відчув легкий подих вітру, що торкнувся обличчя.
- Дякую, мамо…
Алла ОМЕЛЬЧУК.
