Ніхто не знає, звідки Марія привезла свою донечку. В селі трохи побалакали та й перестали. Людмила зростала красунею. І в школі гарно вчилася. Матір гордилася донькою. Плекала її, берегла.
Працювала Марія чорно день і ніч, складала копійку до копійки. І таки вступила Людочка до престижного вузу.
- Ти диви, як Людці в житті щастить. Заміж виходить, - гуділо невдовзі село.
- Ага, за якогось бізнесмена крутого.
- Може, й Марії тепер легше буде. Напрацювалася, і все для Людочки.
Марія, слухаючи те все, раділа. Заживе тепер донька, не працюватиме важко і її, Марію, догляне. Та що там, вона ще силу має, внучаток глядітиме. У місті ніколи часу не вистачає.
Відгуляли весілля. Правда, Марія почувала себе начебто чужою серед незрозумілої для неї розкоші. Та й зять ще вночі машину дав, аби додому завезти, хоча Марія хотіла день-другий з донькою побути. Нічого, викопає картопельку й поїде до дітей, погостює з тиждень.
Зібрала сметанки, сиру відігріла, молочка тепленького надоїла, в сусіда Федьки меду свіженького купила й подалася до міста.
- Мамо, ти чого ж не попередила, - замість тішитися, ганила донька.
- Та я ж чекаю, сумую, Людочко, дитинко моя, а ви не приїжджаєте.
- Мамо, ніколи. І вагітна я. Назар автобусом не пускає їхати, а сам завезти не має коли, бізнес у нього, розумієш.
Не могла второпати Марія, що то за дядько такий, бізнес, котрий не пускає доньку матір навідати, але змовчала – хай там що, аби дитині добре було. А ввечері зять запитав:
- Маріє Степанівно, може, вас мій водій додому завезе.
- Ні-ні, не переймайтеся. Через годину автобус буде, і їхати в ньому добре.
Цілу ніч просиділа Марія на вокзалі, бо який у тій порі автобус! Ось тобі й погостювала тиждень.
- Щось дуже змінилася Марія, як від доньки приїхала, аж змарніла.
- Чи не захворіла, бува? - гомоніли сусідки.
А Марія справді занедужала - душа боліла. Згодом злягла. Як пригрівало сонечко, виходила на подвір’я, сідала біля старої криниці, яку ще дід викопав, і розмовляла з самотнім журавлем, який роками діставав цілющу воду.
- Маріє, треба доньці написати чи зателефонувати, аби приїхала, - радила сусідка.
- Не треба, у них бізнес, хай не турбуються, я зла не тримаю.
Ніхто ніколи не бачив, чи плакала коли Марія з туги-журби. Бо люди бачили її завжди усміхненою: мовляв, у мене все добре. А що коїться в душі… Того ніхто не знав. Так і відійшла в інші світи - з тихенькою посмішкою і солоними сльозинками.
Осінь щедро засіяла землю врожаєм. У садку падали яблука і невимовно гарно цвіли айстри. Біля хати зупинилося дороге авто. З нього вийшла Людмила з синочком на руках.
- Тримай, Назаре, - віддала малого чоловікові. - Мама зрадіє…
- Не зрадіє вже, спізнилася ти, Людо, - почула за спиною голос сусідки.
- Куди спізнилася?
- Ще навесні твою матір поховали. Тебе ж просила не турбувати, бо часу у вас нема.
Людмилині сльози падали в стару криницю. Але журавлеві байдуже до її печалі. Він дивився у небо. Десь там, у безмірній синяві, відпочиває добра душа Марії. І йому, старому, пора…
Алла ОМЕЛЬЧУК.
