Працюючи над тритомним проектом “Тернопільська область. Історія міст і сіл”, нині з групою науковців та краєзнавців досліджуємо походження назв населених пунктів, порівнюємо, як змінювалася кількість населення у них протягом століть. Одразу ж скажу: динаміка протягом двадцятого століття і початку нинішнього – вражаюче негативна. Замість тисяч жителів - сотні, замість сотень – десятки, а чимало хуторів та й окремі села пощезали з лиця землі. На їх місцях – поле…

А ще мимоволі спадає на думку: якби села отримували свої назви нині й відповідно до того головного, що визначає їх сутність, то утворився б не легендарно-поетичний, пов’язаний із певними подіями та іменами, такий сумний семантичний ряд: Бідняківка, Злиднівка, Убогівка, Обдертівка, Обмануте, Пограбоване… А найбільше, мабуть, було б Вдовинівок і Пиячівок. Бо печальну шеренгу жінок (тепер уже бабць) у чорних хустинах, масово започатковану в роки війни, нелегка доля Вкраїни продовжує вибудовувати і в наші дні. А більшість тих чоловіків, які вижили, – спилися.

Ніколи не забуду, як одна зі сільських жінок допомагала моїй мамі (Царство їй Небесне!) білити хату перед Великоднем. Була дуже сумна. Я поцікавився, що сталося.

– Та мій знову запив… – махнула рукою.

– То вижени його, – не придумав іншої поради. – Вийди заміж за іншого, ти ще молода…

– А за кого?! – чи то зітхнула, чи схлипнула жінка. – У селі тільки пияки і школярі. Та й школярі вже з пивом носяться…

Ось як написав про сучасне російське село один із колишніх демократизаторів Росії “агрописьменник” Юрій Черніченко:

“Наше село – пароплав, у якого закінчилося вугілля, і щоб доплисти до берега, матроси кидають у топку розтрощені шлюпки, каюти, палуби. Наше село тримається на плаву, розпродуючи саме себе. Фінал цього смертельного запливу – продаж землі, продаж чорнозему. Він створювався протягом 20–30 тисяч років, його не можна відновити, як і нафту, і газ. Після продажу чорнозему шлях один – усі на дно!”

Погодьтеся, ці слова Ю.Черніченка сповна стосуються й українських сіл.