Осінній сад чарував барвами, навіював чи то спокій, чи то сум. Налиті гарячим літнім сонцем жовтобокі яблука ховалися у пожухлій траві. Неширока доріжка поміж дерев привела до Лановецького територіального центру соціального обслуговування одиноких непрацездатних громадян. А зовсім поруч у затишку беріз, яблунь і старезних ясенів розмістився й геріатричний будинок…
Чи часто за буденними клопотами, радощами й проблемами ми задумуємося над тим, як живеться стареньким, немічним чи неповносправним людям? Чи є кому подбати про них, подати води, принести необхідні продукти й ліки, просто поспілкуватися? Добре, коли поруч є турботливі діти, онуки чи чуйні сусіди. Але ж не усім так пощастило. Тоді і родичами, і сусідами, і єдиною ниточкою, яка пов’язує зі світом, стають соціальні працівники.
- Сьогодні у терцентрі трудяться 140 осіб, - каже директор Лановецького територіального центру Віктор Довгалюк. – Вони опікуються одинокими престарілими, хворими, нездатними самотужки себе обходити мешканцями району. Наші сестрички милосердя і хати білять, і городи копають, і необхідні продукти та ліки їм принесуть, субсидії оформлять чи пенсію. І стає тоді для самотньої людини трішки теплішим світ. Але найважливіше, що соціальні працівники ще й вміють вислухати, пожаліти, розрадити.
При терцентрі діє також відділення соціально-побутової реабілітації. Тут навчають інвалідів пристосовуватися до життя, адаптуватися до посильної праці. Надають психологічні послуги, що для людей з особливими потребами дуже важливо.
На порозі геріатричного будинку нас зустрічають дідусі й бабусі, які вийшли погрітися до осіннього сонця. Нині їх тут мешкає більше тридцяти, двадцять шість – лежачі. Піклуються про стареньких дбайливі медсестрички, старші й молодші, які стараються з усіх сил, аби «казенний» дім нагадував рідний.
І хоч будівля дуже давня, споруджена ще на початку минулого століття - колись тут містилася польська прикордонна застава, та нині в кімнатах затишно і тепло, комфортно. Встановили у приміщенні автономне опалення, а навесні завершили ремонт санвузла. Отож тепер є і ванна, і душова кабіна, і постійно гаряча вода.
Діє у будинку каплиця, де відбуваються богослужіння. У найближчому майбутньому на території планують спорудити церкву святого Пантелеймона. І молитимуть у Всевишнього ласки тут не лише підопічні терцентру, а й мешканці довколишніх вулиць.
- Найбільше мешканці нашого закладу потребують теплого слова й уваги. І хоч когось відвідують родичі та сусіди, інколи й на гостину забирають, та все ж ми наразі є для них найближчими людьми, - каже сестра-господиня Лариса Сувалко. - Разом відзначаємо Великдень і Різдво, збираємося за святковими столами. Відтак вони не так гостро відчувають самотність. А учні шкіл та колективи Будинку культури влаштовують для стареньких концерти. Частими гостями є й представники влади та різноманітних організацій, які привозять подарунки.
Проте старенькі все одно тужать. За рідним обійстям, за хатинками, що вже й не завжди збереглися, розшарпані холодними вітрами без колишніх господарів та господинь. Просять тоді директора: “Відвезіть, Вікторе Петровичу, хоч на хвильну додому”.
- І везу, бо як інакше? Там минула їх молодість, там втратили сили і здоров’я, там залишилася їх душа, - каже Віктор Довгалюк.
А яблука падають. Цьогоріч вони на диво щедро зародили у терцентрівському саду. Працівники заготовляють плоди на зиму – буде для їх підопічних і варення, і компоти. Пригостили й нас на дорогу – і вже до самого Тернополя у редакційній машині стояв аромат кальвілю.
Подумалося: ось так і мчать, не оглядаючись, за обрій літа. Добре, коли осінь людського життя зігріта чиїмось теплом.
Зіна КУШНІРУК.
Фото Катерини НОВІЦЬКОЇ.
