Рип-рип – рипить сніг. Дерева вкриті густим інеєм. Надворі доволі морозно.

Люди поспішають до маршруток, аби втекти від холоду. А мені на душі тепло і затишно. Бо вчора ти нарешті після довгого мовчання зателефонував  мені. Я  думала, що коли почую твій голос, почну з’ясовувати стосунки. Але...

У «Свободі» вже давно друкували її вірші. Зустрітися ж особисто якось не випадало. Хоча саме такою – вродливою, по-особливому жіночною, з беззахисно-довірливою усмішкою -  і уявляла нашу авторку. Адже у її поезії є та невловима ніжність, яка повертає до життя, дарує тиху радість і наповнює світ навколо теплими барвами. 

Отож сьогодні в гостях у «Гніздечка» начальник відділу з гуманітарних питань виконавчого апарату Чортківської районної ради, жінка, яка надзвичайно любить свій край, – Тетяна Яблонь.

Найбільшою радістю і щастям є те, коли сім’я, родина, а в них - люди різного віку, залюблені в обопільне діло й роблять усе для того, аби приносити навколишнім і собі велику користь та задоволення. Саме такими принципами  керується гарна і добра мешканка села Устечка Олена Нилівна ВОЛЯНЮК.

Пригадую, коли я була маленькою, любила переглядати бабусині речі. Одяг, який вона носила, коли була ще молодою, взуття, прикраси. Я одягала їх на себе і ходила по квартирі, неначе на подіумі. Але найбільшою загадкою для мене була скринька, яка стояла на найвищій полиці у шафі. Щоразу, коли я крадькома діставала одяг для чергового «показу мод», прагнула подивитись, що це за чарівна шкатулка і що бабуся в ній ховає.

Перші цеглини у фундамент дитячого навчального закладу “Ромашка” були закладені 45 років тому. Це чималий  відлік часу, і сьогодні наш колектив згадує перші кроки становлення, як історію. На початках  в дитсадку функціонувало 6  вікових груп, які  відвідували понад 160 дітей. Для селища Ланівці на той час виникла потреба в розширенні  дитячого закладу.

Щоразу я закохуюсь у тебе по-новому. Щоранку, коли ти прокидаєшся і поспішаєш на кухню, аби зварити каву. Щодня, коли в обід ми зустрічаємося в кав’ярні навпроти твоєї роботи і ти даруєш мені посмішку. Щовечора, коли після робочого дня розмовляємо про все на світі.

Володимирові Барні, поетові, громадському діячеві

Сорок років тому ми, тоді студенти факультету журналістики Львівського держуніверситету ім.І.Франка, збирали картоплю в підшефному колгоспі…

Доброго дня, шановна редакціє «Свободи»!

Дуже люблю читати вашу газету. Та й не тільки я, а й мої сини й доньки, а я мати – шести дітей. Усі вже дорослі, тільки найменша ще неповнолітня й навчається в  Товстеньському сільськогосподарському ліцеї на кухаря-кондитера.

Кому зараз легко? Чи часто ми ставимо собі таке питання? Так, у кожній сім’ї свої проблеми, свої звичаї, цінності та навіть, коли дозволите, власні закони. Скільки сімей, стільки думок, почуттів, поглядів та вміння пристосуватися до реального, часто тернистого життя.

З давніх-давен ще у переддень Нового року вже починали готуватися до Різдва. Не відступила від цієї традиції і Тернопільська дитяча хорова школа «Зоринка», яка подарувала мешканцям міста справжнє свято для душі. На сцені обласної філармонії юні ангелята виконували духовні пісні, колядки, щедрівки. Чисті дитячі голоси наповнювали серця теплом, об’єднавши присутніх у залі в одну велику родину. 

Наближаються  Новорічні і Різдвяні свята. Скоро вертепи сповістять про народження Ісуса. Почути ж колядки можна було в Тернопільській обласній бібліотеці для молоді.

Працюючи в сільській бібліотеці, я постійно спілкуюся зі співробітниками відділу у справах дітей, який діє при Підгаєцькій райдержадміністрації. Беру в них плакати на соціальну тематику, які розміщую у книгозбірні. Особливо вразив мене один з них - з фотографіями дітей і написом «Не покидай мене, мамо…»

Чекала цієї зими, як рятунку. Думала, мороз скує усі почуття, а сніг завіє спогади. Та де там. За вікном ллє дощ. Мокрі горобці ще більше додають жалю. Плачу, бо не розумію, чому так трапилось. Ось ще кілька місяців тому усе було гаразд.

Найвища міра відліку часу - секунда. Саме вона здатна вирішити чимало у нашому житті. Секунди щастя, обійми, які тривають так мало, та скільки радості й спогадів дарують нам. Ті щасливі моменти набагато дорожчі за все на світі. Ти готовий віддати найкоштовніші речі, аби пережити їх знову. Саме за це варто цінувати наше життя, заради цих незабутніх, неповторних секунд...

Пан Степан погладив посивілі вуса й хитро всміхнувсь:

– А запитайте-но мене, який подарунок на Новий рік мені запам’ятався найбільше?

Я й запитав, знаючи, що мій сусід пропонує це недарма: почую цікаву життєву історію. І не помилився.

Хто побуває у  селі Борщівка, не зможе оминути кафе “Черемшина”, котре розташувалось  на в’їзді у село, на перехресті доріг, що ведуть до оздоровчого табору “Лісова  казка” і до центру Борщівки.

Недавно до студії юних журналістів «СЮЖет» при газеті «Свобода» завітала надзвичайно творча людина і поділилась із нами частинкою свого світу. Інна Дубова – майбутній магістр журналістики, чарівна дівчина і майстер своєї справи, адже вона виготовляє оригінальні аксесуари зі звичайних ниток і намистин.

Здається, ще зовсім недавно ми вперше повели онука Арсенка у дитячий садок, а нині він уже - в старшій групі. Пригадую: кожного ранку дорога до садка була для нас  випробуванням: дитина плакала, вередувала. Та коли ми побачили, з якою ніжністю й теплотою зверталася до нього вихователька Світлана Ярославівна Курта і як інша вихователька  Людмила Дмитрівна Ахріменко з нянею Марією Іванівною Гончар заспокоювали дитину, зрозуміли: ми віддаємо Арсенка у добрі руки.