Чекала цієї зими, як рятунку. Думала, мороз скує усі почуття, а сніг завіє спогади. Та де там. За вікном ллє дощ. Мокрі горобці ще більше додають жалю. Плачу, бо не розумію, чому так трапилось. Ось ще кілька місяців тому усе було гаразд.

Твої дзвінки будили мене щоранку і в трубці чула побажання гарного дня. Ми зустрічалися на перервах в коридорах університету, ти дарував мені такі милі серцю дрібнички. Друзі називали нас солодкою парочкою «Твікс» і дражнили нареченою та нареченим, чекали запрошення на весілля. Й справді, я вже навіть кілька разів заходила у весільний салон і приміряла біле плаття. Поспішила? Поспішила, хоч ми й разом зі шкільної лави. Батьків уже давно познайомили, всі раділи, що ми знайшли одне одного. А потім усе змінилось, ти змінився. Перестав телефонувати, не відповідав на мої дзвінки… Чому? Навіть наважилася поспілкуватись з твоїми батьками, вони лише відводили погляд та казали, що таке життя, зустріну когось кращого…

Не знаходжу собі місця, не можу спати, навчатися, не хочу нікого бачити. Радість та ще більший біль приносять наші випадкові зустрічі в університеті. Хотіла б забути тебе, але як? Ти моє перше кохання! Здається, поступово божеволію…

…Сьогодні вночі випав сніг, вперше цієї зими. Ні, він не завіяв спогадів, але він зробив світ чистішим. Нагадав, що скоро свята – час див. Мріятиму. Не про нас, бо то зима – не нашого кохання. Мріятиму про те, що буде згодом, що новий рік принесе щастя, хоч і без тебе…

Галина КОНЦУР. м.Бережани.