Пан Степан погладив посивілі вуса й хитро всміхнувсь:
– А запитайте-но мене, який подарунок на Новий рік мені запам’ятався найбільше?
Я й запитав, знаючи, що мій сусід пропонує це недарма: почую цікаву життєву історію. І не помилився.
– То було тридцять п’ять років тому. Ми з матір’ю закінчували накривати стіл до Новорічного свята, бо ж мали прийти мої нові друзі з фабрики, де я недавно став працювати інженером. Раптом у двері подзвонили. “Для гостей ніби ранувато…”, – здивовано перекинулися словами ми з мамою. Я пішов відчиняти. Перед дверима почув, як хтось збігає сходами з нашого п’ятого поверху. Клацнув замком і… не побачив нікого. Тільки до одвірка був прихилений якийсь пакунок. Не залишалося нічого іншого, як внести його у квартиру (терористів тоді ще не боялися). Пошарудівши папером, я розгорнув прекрасну японську куртку з болоньї. Мій розмір! Відразу ж приміряв: вона була якраз на мене. А тканина, а фасон, а всілякі прибамбаси!
Обдивляючись себе в дзеркалі, дедалі більше розумів, що саме такої куртки я хотів. Вона вже кілька місяців являлася мені в мріях, у снах – і не більше, бо за свою скромну зарплату аж ніяк не міг її купити. Та й не було де: у той період тотального дефіциту одягу та взуття в магазини такі речі не потрапляли.
Мама помилувалася мною в новому вбранні, а потім сплеснула руками.
– Вона! Тільки вона могла таке придумати!
Я чемно опустив голову, цілком погоджуючись із словами неньки. Справді, так вчинити – підкинути подарунок і щезнути – могла тільки Оксана. Та сама Оксана, з якою мама не дозволяла мені одружуватися, бо вона, мовляв, із “причепом”, тобто з донькою. А мені, до того ж, треба думати про кар’єру, “дорости” принаймні до начальника цеху, працювати на власну перспективу, а не задля виховання чужої дитини.
І даремно я пояснював, що в нас – велике, щире кохання. Й Оксана аж ніяк не винна в тому, що її перший чоловік виявився пияком, тож довелося розлучитися.
Мама вже більше року була непохитною. Аж раптом – ось цей сюрприз од “Снігуроньки”. І що ви думаєте? Куртка, що її Оксана так мудро і вчасно, під добрий передсвятковий настрій, поклала на терези долі, – переважила сумніви і вагання неньки.
“Видно, сину, таки правду кажуть: судженої конем не об’їдеш…” – усміхнулася того передноворіччя мама, трохи перефразувавши відому приказку. – Телефонуй, запрошуй до нас свою щедру Снігуроньку разом із її Снігуренятком.
Так я й зробив. Вечір був більш як прекрасний.
Тепер у нас із Оксаною двійко своїх дорослих дітей. А загалом – троє. Її донька першою ощасливила нас онуками, а потім і наші спільні синочки постаралися… Тепер шестеро внуків маємо. Моя мама, Царство їй Небесне, ще встигла побачити своїх правнуків…
– У тій куртці я ходив років десять, – підсумував, ще раз погладивши вуса, пан Степан. – Ми й досі зберігаємо її в шафі, поруч із шлюбним одягом. Як найдорожчий у нашому з Оксаною житті подарунок…
Богдан МЕЛЬНИЧУК.
