Щоразу я закохуюсь у тебе по-новому. Щоранку, коли ти прокидаєшся і поспішаєш на кухню, аби зварити каву. Щодня, коли в обід ми зустрічаємося в кав’ярні навпроти твоєї роботи і ти даруєш мені посмішку. Щовечора, коли після робочого дня розмовляємо про все на світі.
Ти прийшла у моє життя цього літа. То був вечір. Тернопіль уже спав. Лише в кафе неподалік ставу догравав останні мелодії джазовий гурт. Ти стояла у світлі ліхтаря й дивилась на темну гладінь озера. Легкий вітерець грався пасмом твого волосся, яке видавалось золотистим. Ти чи то слухала джаз, чи то вловлювала музику хвиль. Захотілось обійняти тебе й зігріти, та все на що наважився, це накинути на твої плечі піджак. Ти й не відреагувала, стояла така ж задумана… А потім враз посміхнулася.
- Давайте прогуляємось, - запропонувала.
Ми мандрували нічними вуличками міста, знайомими й незнайомими водночас. Слухали тишу, яка відгукувалась перестуками жіночих підборів, інколи звуком автівок, тихим сміхом, звуком мобільного… Світло у вікнах будинків згасало, а ми все гуляли. Цілу ніч, аж до ранку… І відтоді не розлучалися.
Я закохався у тебе літню, з теплими промінчиками сонця в очах. Я закохався в тебе осінню, трішки сумну, бо до літа ще так далеко, але вже таку рідну. Я закохуюсь у тебе зимову, ти так смачно й солодко пахнеш помаранчами. Я чекаю на тебе весняну…
Роман С. м.Тернопіль.
