Пропонуємо читачам «Свободи» погляд збоку на тернопільську літературу доктора філософських наук, проректора Острозької академії і письменника Петра Кралюка. Сподіваємося, вам будуть цікаві ці думки. Чекаємо і ваших відгуків про сучасну літературу й письменників, книжки яких ви любите.
Особливості жіночої літератури Тернопілля
Звісно, «висока» література у нас твориться в столиці. Чи, принаймні, там друкується. У крайньому випадку – у Львові, Харкові, Івано-Франківську й Чернівцях. І, звісно, класикесси жіночої літератури (а вони чи не найкраще читаються!) мусять перебувати на київських пагорбах. Або часом з’являтися тут після многотрудних ґрантівських трудів за границею, ощасливлюючи нерозумних аборигенів мудрими мислями про те, як то треба облаштовувати неньку Україну.
Однак…
Приміром, у Тернополі є кілька видавництв, котрі якось дають собі раду. І часом друкують літературу не меншими накладами, ніж видавництва столичні. Та і якість цієї літератури буває не згірш столичної. Хоча, звісно, про смаки не сперечаються.
І є, виявляється, на Тернопіллі своя жіноча література. І має вона свою аудиторію – до речі, не таку вже й малу.
Український «Архіпелаг ГУЛаг» чи відповідь «Молодій гвардії»?
Леся Романчук, певно, належить до найбільш знаних і найбільш продуктивних письменниць Тернопілля. Авторка поетичних збірок, майже трьох десятків прозових книг… Вважайте, Дюма у спідниці. Правда, Дюма міг заробити на життя працею літературною та ще й, кажуть, мав «літературних негрів». Більшість українських письменників, завдячуючи «мудрості» наших державців, дозволити собі таке не може. Тому пані Леся заробляє на хліб, працюючи доцентом кафедри акушерства й гінекології Тернопільської медакадемії.
Добра частина напрацювань цієї авторки – типові жіночі романи з продовженням, які побачили світ у тернопільських видавництвах «Джура» й «Богдан». Наприклад, роман «Не залишай…» у 8 книгах користувався чималою популярністю в читачів не тільки на обох берегах Дніпра, а й на тамтому березі Атлантики. Хтось, можливо, складе губки і кине - «попса». Так, «попса». Але такої «попси» бракує нашій літературі. Пані Леся, здається, вважає, що треба творити конкуренцію попсі російській. Не всі ж бо читають високомудрі й стилістично витончені речі. Народу треба щось зрозуміле й просте.
Правда, ця авторка не лише такими діяннями творить заслін російській літературній експансії, що, певно, для неї є справою важливою. Бо вона – з родини репресованих. Батько був оунівець, мати – зв’язковою УПА. Народилася пані Леся на Колимі, де й пройшло її дитинство. Схоже, в неї було бажання написати твір про своїх батьків. 2010 року це бажання письменниця реалізувала, надрукувавши об’ємний роман «Лицарі любові і надії». Сама авторка характеризує твір як український «Архіпелаг ГУЛаг». У ньому йдеться про долю молодих людей, котрих у післявоєнний період репресувала радянська влада. На основі документальних матеріалів пані Леся оповідає про їх табірне життя. Іноді в очі кидається «біологізм» деяких сцен (все-таки авторка лікар!). Фінальним акордом роману є Кенгірське повстання політв’язнів.
Багатьох у цьому творі вразить опис долі Ольги Лядської, яку безпідставно звинуватили в тому, що вона видала напівміфічну організацію «Молода гвардія». Під час Кенгірського повстання ця дівчина одружилася в таборі з Ференцем Варкоці, котрий став відомим борцем з тоталітарним режимом в Угорщині. Від Ференца вона народила дівчинку, яку дивом врятували від смерті. На фоні цієї правдивої історії тьмяніють фадєєвські молодогвардійські фантазії.
Але чи багато людей прочитає «Лицарів…»? А ось «Молоду гвардію» наші славні депутати Верховної Ради постановили видати наступного року немалим тиражем. Та ще й радянський блокбастер, створений на основі цього бестселеру, планують прокручувати по телевізії.
Що тут скажеш?..
Анатомія національної зради
На відміну від Лесі Романчук, Олена Сурмяк-Козаренко не є настільки плодовитою і розкрученою. Живе у тихому містечку Бучач, яке трохи нагадує архітектурний музей під відкритим небом. Художньо-літературні твори пише для душі. І, зрозуміло, тоді, коли є натхнення. Пані Олена – авторка трьох невеликих книжок прози. Першу її книжку «Цвіт акації», де розповідається про долю української жінки-заробітчанки в Польщі, благословив Василь Портяк, написавши до неї передмову. Щось та це й значить!
У 2010 році Олена Сурмяк-Козаренко надрукувала у видавництві «Джура» повість «Гола, боса і в вінку». Про що ця книга? Одним реченням можна сказати так: про жінку в політиці. Правда, не в політиці «великій», а провінційній.
Сюжет простий. У невеличкому західноукраїнському (звісно, національно свідомому) містечку живе дівчина Інна. Займається улюбленою справою, розвиває в діток мистецькі задатки – вчить малювати, співати, танцювати. І ось для неї та її діток приходить запрошення на міжнародний конкурс аж у Дніпропетровськ. Місцеве начальство заявляє: грошей на поїздку нема, бо бюджет порожній. Але тут, як у казці, знаходиться чарівник, точніше, керівник якоїсь небідної і, відповідно, не національно-свідомої партії. Якої – тут читач може пофантазувати. У чарівника відповідне прізвище – Бугаєнко. Він пропонує Інні профінансувати поїздку дітей. І… виконує обіцянку. Дітки, знову ж таки як у казці, займають на конкурсі перше місце і щасливі повертаються додому. Але безкоштовний сир, як відомо, буває лише в мишоловці. За поїздку треба розплачуватися. Інна створює осередок цієї партії в своєму районі, що викликає невдоволення в місцевих патріотів. Чим далі в ліс, як кажуть на Заході України, тим грубші партизани. Описуються тут і партнавчання героїні, і сексуальні домагання до її персони з боку Бугаєнка (яке ж без цього партійне життя!), і будні агітаційної роботи, коли партійці розповідають електорату про «соціальну справедливість». Але мавр зробив свою справу – мавр повинен піти. Інна, щиро віддавшись партійній роботі, створила в районі парторганізацію, до якої прийшли «солідні люди». Тепер вона стала баластом і її «кинули», усунувши з посади керівника. При цьому в хід пішов банальний підкуп. Укінці героїня робить невтішні висновки: «Життя показало, що все, абсолютно все продається і купується, і найдешевше купується людська совість! Жити не хотілося, не тому, що життя паскудне, а тому, що в країні, де за мідний гріш продається все, що робить людину Людиною, не може бути майбутнього ні в неї, ні в кого іншого з незнакових для влади людей».
Отак, країна без майбутнього… Та все ж героїня (хай і слабенько) вірить у майбуття. Через твір проходить трохи сентиментальна історія її стосунків з коханим хлопцем – Орестом. Схоже, вони створять аполітичну сім’ю і житимуть за принципом: моя хата скраю.
Дійсно, чи є майбутнє у людей такої країни?
Волинська онука Стефаника?
Марія Лавренюк представляє зовсім нове покоління жіночої прози Тернопілля. Лише цього року у видавництві «Богдан» випустила невелику збірку оповідань «Декамерон одного села». Однак її твори мали резонанс. Дехто з місцевих письменників порівнював її з Василем Стефаником. Мовляв, пише коротко й сильно. Щось, певно, в цьому є. Хоча кожне порівняння кульгає.
Стефаник – галичанин, Лавренюк – питома волинянка. Ментальності трохи не ті. Взагалі, хто не знає, Тернопілля – особлива область, де трохи є Галичини, трохи Поділля й трохи Волині.
Лавренюк народилася у Матвіївцях – волинському селі, яке має багату історію. Колись воно належало аристократичному роду Лєдуховських, представники котрого «наслідили» в історії багатьох держав. Діяння цього роду можуть дати купу сюжетів для містично-авантюрних романів. Ден Браун відпочиває!
Проте Марію зовсім не цікавить «велика історія». У центрі уваги авторки – життя її односельців. Іноді воно виглядає комічно, іноді – трагічно. Буває – й трагікомічно. «Декамерону…» притаманний суворий реалізм. Настрій збірки – це спокійний сум. Породжують його не лише (і, певно, не стільки) зовнішні чинники – війни, революції, скільки чинники внутрішні. Авторці сумно, бо чоловіки не розуміють своїх жінок і дітей. Вони ладні продати свою «кращу половину» за кілька мішків збіжжя («Продаж»), а жінки заради розваги чи, радше, розради скачуть у гречку («Гламур у соломі»). І потрібно довести ситуацію до абсурду («Справна», «Гербова печатка»), щоб стіна між обома статями, так само, як між батьками й дітьми, почала потроху зникати. Найбільше враження на мене справило оповідання «Супроти смерті». Тут спокійно, без надриву, на прикладі однієї родини показаний увесь трагізм, в якому опинилося волинське село під час Другої світової війни. Однак, незважаючи на трагічний контекст, оповідання є глибоко оптимістичним – тут людське допомагає здолати смерть.
Попри всі негаразди, життя волинського села триває. І є кому продовжувати традицію Уласа Самчука й Бориса Харчука.
Замість епілогу
Передбачаю скептицизм деяких столичних шанувальників укрсучліту: мовляв, що можна чекати від якихось провінціалів, та ще й таких, які пишуть жіночу прозу. А, як на мене, така проза заслуговує на більшу увагу, ніж писання деяких знаних майстринь, книжки яких розкуповують в столичних книгарнях.
Але це вже справа смаку.
Петро КРАЛЮК,
доктор філософських наук, проректор Острозької академії, письменник.
